Бесіда кризового психолога Михайла Хасьмінського з ігуменом Феодором (Яблоковим) про зовнішнє оздоблення могил, православні традиції та істинну користь для душі.
– Отець Феодор, Ви, напевно, бачили: уздовж доріг, на місцях аварій, часто ставлять пам’ятники, іноді навіть з огорожами. Наскільки це відповідає православній традиції?
– Традиція ставити хрести поза кладовищем, встановлювати поклінний хрест на особливо відзначених місцях, наприклад роздоріжжях доріг або при в’їзді в якесь селище, була на Русі споконвіку. Робилося це для того, щоб людина, побачивши поклінний хрест, задумалася і помолилася. Бувало, на місці трагедії ставили храми. Церква у всі часи намагалася освячувати такі місця, що б люди молилися тут з особливим почуттям, згадуючи Господа і поминаючи покійних – своїх загиблих родичів. Мабуть, установка хрестів на місці загибелі в ДТП має той же зміст: щоб, проїжджаючи місце трагедії, людина помолилася про покійних, а заодно і просто знизила швидкість. Це може вберегти від чергової трагедії. Але, звичайно, зловживати такими речами і робити дублі кладовищ уздовж доріг не варто, тому що могильний хрест личить встановлювати на місці поховання, ніж на місці загибелі. А ось що абсолютно недоречно – це коли на стовпи кріплять керма, вінки і всілякі сторонні речі, які не відносяться до молитви.
– А на кладовищах покладати вінки правильно?
– Однозначно відповісти на це питання не можна. Все залежить від того, який зміст вкладається тими, хто приносить вінки. У древніх римлян був звичай у травні покладати троянди на могилу померлих предків. На жаль, ця язичницька практика в кінці XIX століття прийшла і на нашу землю, що призвело до того, що Святіший Синод у 1889 році змушений був заборонити на похоронах вінки і написи на них. Тоді ж було прийнято рішення і про заборону світської музики при похованні. Більшовики, які прийшли до влади, реанімували і зміцнили похоронну традицію язичників, витіснивши залишки християнського розуміння погребіння. Наприклад, похорон Леніна більш був схожий на квітково-вінкове шоу, незважаючи на те, що на дворі стояла зима, ніж на нормальне прощання з покійним.
Зовні схожа, але за змістом абсолютно інша православна традиція проводжати і поминати покійних квітами і ритуальними вінками бере свій початок у ранньому християнстві. Перші послідовники Христа, приносячи до трун померлих живі квіти та вінки, висловлювали сподівання на воскресіння і вічне життя, а також символічно наголошували на християнських чеснотах померлого. В наш час у особливі дні поминання полеглих воїнів Святіший Патріарх, архієреї та духовенство з великим почуттям і молитвою покладають на їх могили вінки. Але, по-перше, обов’язково з живих квітів, а по-друге, обов’язковим елементом квіткової композиції вінка є хрест. Фактично покладається хрест з квітів. І в цьому є глибокий сенс – вшанування пам’яті та молитва.
Але, на жаль, поки наша сучасна традиція в цьому питанні далека від християнської.
– Ви підкреслили, що квіти повинні бути саме живі. Але по якому цвинтарю не пройду – всі могили потопають у штучних квітах і вінках …
– За усталеною традицією, яка увібрала в себе дух живої віри, живої Церкви, живої любові, квіти в храмі повинні бути обов’язково живі. Штучні квіти в Божому домі не допускаються. І могилка як якась проекція, як мале місце нашого моління про покійних по духовному погляду теж повинна мати в собі тільки живі квіти, живі поминання. Ми з вами весь час говоримо про те, що наша віра жива, і що наша любов має бути живою. Тому що віра Христова – це жива віра у виконанні заповідей Божих. І наша жива віра бажає, щоб усе навколо нас було живе, в тому числі і на могилі покійних. Споконвіку в Росії на траурних заходах використовувалися виключно живі квіти, чагарники і гілки хвойних дерев. Особливе місце в траурній традиції займали ялина, сосна, ялівець – вічнозелені рослини, які символізують вічне життя. Звичай встеляти дорогу траурної процесії хвойними гілками досі зберігся в різних регіонах Росії. А штучні квіти, вінки, як і вінки без хреста, – це вже спадщина радянського часу. Пластмасові або ганчіркові квіти – символ штучного існування, а не живого життя.
– А може, ця пластмасова мана на могилах – наслідок наших сурогатних почуттів? Все навколо стало несправжнім, може, й вінки тому кладуть штучні, що почуття у нас теж почасти фальшиві, налаштовані на зовнішній ефект, а не на внутрішню суть?
– Я б не став так стверджувати. Зазвичай люди навіть не думають про те, які квіти треба приносити і який у цьому сенс. По-перше, вони живуть, не роздумуючи, за усталеним алгоритмом. Якби їм пояснювали, як правильно, можливо, це знайшло б відгук у їх душі.
По-друге, причиною можуть бути і злидні, особливо це стосується людей похилого віку. Несуть ті квіти, на які вистачає грошей. Тридцять рублів вистачило на штучну квіточку – бабуся її і несе. Але ж вона від серця це робить, хоча і не зовсім правильно з точки зору Православ’я. Але може, вона творить діла милосердя і молитви за покійного, що набагато потрібніше його душі, ніж жива квіточка.
Але головна причина все-таки те, що люди не освічені, вони відірвані від Церкви і від духа Православ’я.
– Коли і як слід відвідувати цвинтар? І чи є необхідність часто навідуватися до місця поховання, якщо родичі регулярно поминають покійного в церкви?
– Батько Улян Кречетов, духівник Московської єпархії, одного разу навів такий приклад: святитель Філарет Московський по смерті своїй явився своїм родичам і сказав: «Будь ласка, прийдіть на мою могилу, наведить там порядок». Таким чином, покійні просять, щоб родичі стежили за їх могилами. Тобто догляд за могилою – це можливість віддати данину пам’яті покійним, виразити свої почуття. Але це далеко не найголовніший засіб, звичайно. Основним залишається молитва. Перш за все – в храмі, потім – на самій могилі. Приходячи на цвинтар, наше головне завдання присвятити цей час не якийсь вигаданій бесіді з померлим. Проводити співбесіду ми можемо тільки в молитві про спочилого. Якщо ж близький покійного вступає в безпосередній «діалог» на могилі, він починає розмову невідомо з ким. Часом це призводить до ілюзій, через які людина підпадає під владу демонічну.
Чому це відбувається? Та тому, що, по-перше, така людина має неправильне духовне улаштування. Вона вважає, що покійний втрачений для неї і знаходиться в якійсь відірваності. А Церква говорить про зворотне: горювати про покійних не слід, тому що смерть – це народження у Вічності. Не випадково саме відспівування проводиться священиками не в чорному, траурному одязі, а в білих вбраннях. Подібне до відспівування таке Таїнство, як Водохреще. Хрещення – це народження в духовне християнське життя, а відспівування – у життя вічне.
Нам, грішним, цього не зрозуміти, але перші християни раділи, коли хтось із них помирав. Безумовно, смерть близької людини нагадує хірургічну операцію: від нас, живих, відсікається якась частина духовного тіла. І цей поділ приносить багато болю. Але духовним завданням людини, яка пережила смерть родича і залишилася в Церкві Войовничій, є усвідомлення того, що духовні зв’язки з покійним не перериваються. Раніше тут, на землі, ми розмовляли з цією людиною і молилися за неї. Ніхто не заважає нам любити її і після смерті, молитись за її душу і робити справи милосердя. Святі отці кажуть, що милостиня і справи, чинені в пам’ять покійних, приносять їм велику втіху. У цьому полягає справжня, щира пам’ять про покійних, а не в розкішному облаштуванні місця поховання.
– Але є люди, які практично живуть на кладовищі: то на могилці треба прибратися, то привести пам’ятник до ладу, то огорожу поправити.
– Могила – місце воскресіння мертвих в Судний День. І, звичайно, ми повинні утримувати її в чистоті. Але постійно ходити на цвинтар нема чого. Таке захоплення місцем поховання може виникати у людей, які не поділяють душу і тіло. Їм здається, що людину закопали повністю. Слава Богу, таке викривлене сприйняття буває не часто. Погано, якщо люди у скорботі не усвідомлюють своєї залежності від відвідування кладовища і навідуються туди мало не кожен день. При цьому, як правило, в храм вони не заходять! Таким людям Бог не потрібен, і Церква не потрібна. Їм потрібен тільки їх покійний родич. Проходячи ж повз храм, люди у скорботі, як не дивно, категорично не бажають відвідати те місце, де можна безпосередньо допомогти душі покійного.
– Чи існують якісь правила по облаштуванню могил?
– Найкраще на надгробний хрест розмістити іконочку Спасителя. А якщо хочеться, щоб фотографія покійного була на цвинтарі, то краще прилаштувати її на огорожу збоку. Тоді не буде виникати такої незручної ситуації, коли священик на панахиді змушений мало не молитися на покійного замість ікон! Людині необхідно звернутися від споглядання місця поховання до споглядання Бога, до молитви і спілкування з Ним. Адже саме через молитву ми можемо доставити розраду покійному.
Фотографія покійного на розп’ятті – це блюзнірство. Але ще більшим блюзнірством є розміщення його знімку дома в іконному ряду, поруч з образами! Насправді має бути чіткий розподіл: Христос, святі Церкви Божої і наші родичі, про яких ми молимося. Для них теж повинно бути почесне, але інше місце.
Буває, батьки покійного немовляти впадають в іншу крайність: приносять на могилку дитини іграшки і разом з ними, виходить, і частина її внутрішнього світу. Ці речі, зовсім не корисні для душі, переносяться не тільки на цвинтар, але й у власну душу. Вони відволікають батьків від головного – від молитви. Тому що, прийшовши на могилку, на якій безліч іграшок, неможливо молитися, все нагадує про втрату. Куди корисніше розмістити іконочку, замість гірких сліз – привести батюшку і помолитися. Насправді всі душі немовлят знаходяться в чині відспівування і іменуються як блаженні, тобто вже визволені від страждань. Тому поминання покійних немовлят більше потребують самі батьки.
Те ж можна сказати і з приводу дорогих пам’ятників і незчисленної кількості вінків. Коли ми приходимо в храм Божий і приносимо до ікони живі квіти, то проявляємо нормальне релігійне почуття. Інша справа, коли заможні люди витрачають величезні кошти на гори штучних вінків, в яких могили буквально потопають. І саму могилу за цією «пишністю» на панахиді не видно. Але при цьому поряд на кладовищі сидять жебраки, повз яких проїжджають і не зупиняються машини з дорогими вінками …
Господа не вразиш багатим убранням могил, але його можна вразити жертовністю та любов’ю до нужденних людей і до Церкви Божої. Це повинні усвідомити ті люди, які замість того, щоб допомогти покійному справами милосердя, задовольняють власне марнославство, живлять свої пристрасті, виправдовуючись тим, що вони таким чином проявляють любов до покійного. Насправді не покійного вони люблять, а себе!
Ті, хто влаштовують могили так, щоб все було солідно, дорого і престижно, лише шкодять душі померлого і себе вганяють в гріх. Сумно, коли останній притулок близького стає місцем самоствердження і гордині його рідних.
– Є категорія людей, які заздалегідь піклуються про комфортне місце на цвинтарі – ближче до виходу або до церкви, на центральній алеї, поруч з відомими людьми. Яке відношення має бути до вибору місця на цвинтарі?
– Якщо зрозуміти, що могила – це не остання квартира, де живе померлий, а місце воскресіння, то все встає на свої місця. Адже Бог воскресить з будь-якого місця.
Причому зручність, престижність, багаті прикраси могил не матимуть для Страшного Суду ніякого значення. Вся ця мішура потрібна виключно живим.
Ми знаємо приклади відношення до місць поховання багатьох святих. Наприклад, великий святий подвижник, аскет, преподобний Ніл Сорський, вмираючи, залишив своїм учням заповіт, в якому просив кинути його тіло в лісі на поживу звірам і поховати без почестей зі словами: «Бо багато тіло згрішило Богу». Ми бачимо, що святі набагато більше дбали про долю своєї душі, ніж про місце поховання. Вони розуміли, що сенс і суть – не в місці поховання. Але сучасні люди далекі від таких високих духовних міркувань і, на жаль, нерідко керуються марнолюбними міркуваннями і зручністю.
– Коли прийнято відвідувати кладовище?
– По-перше, це дні загальноцерковного поминання, в які потрібно відвідувати і храм, і кладовища: батьківські суботи протягом року (Радониця, Троїцька і Димитрієвська батьківські суботи), а також батьківські суботи, пов’язані з Великим постом (м’ясопусну і великопісні батьківські суботи). По-друге, можна і потрібно пом’янути небіжчика в день його смерті, тобто в день його народження в життя вічне. Якщо ми хочемо пом’янути людину за церковними правилами, необхідно в цей день зайти в храм Божий і на могилу запросити священика для того, щоб помолитися більш ретельно про душу покійного. Пам’ятні дати теж підходять для молитовного поминання: день народження, день Ангела. У ці дні теж потрібно і церковне поминання заказати, і священика запросити на могилку. Якщо батюшки немає поруч, зараз, слава Богу, у багатьох молитвословах є чин літії, яка здійснюється мирянином. Потрібно просто взяти молитвослов і від усієї душі помолитися. Коли ж немає можливості відвідати могилу, можна літію і кафізму Псалтиря про спочилого і вдома почитати перед молитовним куточком. Все це буде служити величезною втіхою для родичів і для покійного.
– Як повинен виглядати пам’ятник, щоб не суперечити православним традиціям?
– Безумовно, це повинен бути хрест. Він може бути дерев’яний або кам’яний. Хрест нагадує про той хрест, який ніс покійний протягом земного життя. Добре, якщо на ньому буде написана епітафія з глибоким духовним змістом. У наші дні допускаються і кам’яні надгробки.
Але який би пам’ятник не був, треба не забувати, що душам покійних потрібні не надгробки і епітафії, а наші молитви. Всі ми тут тимчасово. І могильні хрести, і кладовища не вічні. І пам’ятник має сенс тільки на той час, поки люди моляться за душу того, чий прах лежить під ним. Тому місце поховання має бути місцем, де було б зручно молитися і де б все сприяло зверненню до Бога …
– А всі ці чудової краси скульптури на кладовищі у вигляді янголят – звідки пішла така традиція? І наскільки вона доречна на могилі, якщо, звісно, мова йде не про якусь відому людину, місце упокоєння якої слід виділити?
– Вражаючі погляд скульптури і пантеони відомі з епохи Відродження, були вони і в безбожний радянський час, але особливою популярністю користувалися в 1990-і роки. До християнства все це не має відношення, тому що місце поховання – це місце молитви. Як правило, в православній церковній традиції скульптурам немає місця. Якщо подивитися з світської точки зору, то для деяких людей такі скульптури – додання певної індивідуальності, якась асоціація з покійним. Наприклад, на одному пам’ятнику на кладовищі поряд з нашим храмом зображений баскетбольний кошик з м’ячем. До духовного життя це не має ніякого відношення, але для близьких померлого, напевно, щось означає.
– А епітафії на пам’ятниках мають якийсь сенс?
– Епітафія – це чудова і потрібна традиція. Це не набір слів, як хтось може подумати, вона написана зі змістом і повинна змушувати задуматися. А ще краще, якщо ця фраза відгукнеться молитвою, гарячим зверненням до Бога. Епітафія взагалі має сенс тільки в тому випадку, якщо пробуджує молитву за померлого. А якщо слова на пам’ятнику обожнюють самого покійного або служать посланням померлому: «Ми тебе пам’ятаємо» або «Пам’ятаємо. Любимо. Сумуємо», то сенсу в цьому небагато. До кого в даному випадку звертаються? Невже покійний встане і прочитає написане?
А бувають і такого роду епітафії: «Я жив славно, добре. Спасибі всім за увагу». І до чого це? Хіба такий текст допомагає думати про душу? Епітафія ж зі словами Євангелія обов’язково торкнеться душі людини, і вона помолиться за померлого, щоб Господь дарував йому втіху. Призначення епітафії – закликати людей до молитви про прощення гріхів покійного.
– Чи обов’язково потрібні огорожа навколо могили і лавки зі столом? На кладовищі поряд з вашим храмом, наприклад, навіть пропонують «ритуальні лавки». Це як?
– От уявіть: до нашого кладовища від міста йти 3 кілометри. Люди йшли, щоб помолитися, потрудитися, щось прополоти. Чому б не сісти і відпочити на лавці біля могили? Нічого в цьому поганого немає. І покласти щось на столик при цьому, підкріпитися, попоїсти. Але, звичайно, це треба не для того, щоб, сидячи на лавці, випивати на могилі, а небіжчикові на столику їжу залишати.
– Отець Феодор, Ви, напевно, звертали увагу на гробову «пишність» сучасного похорону – є труни мало не з кондиціонерами, із склами заднього виду. Це та сама нездорова міра, про яку Ви говорили?
– Для багатьох шикарні похоронні атрибути – можливість показати свій рівень достатку. Мовляв, «ось я з такого суспільства, і труна повинна відповідати моєму статусу». Вони прямо так і називають – євротруна, як євроремонт. Дивно, що ще «євровідспівування» до таких трун не замовляють (сміється).
Хоча традиційно на Русі не було прийнято «хизуватися» на похороні ні трунами, ні іншими атрибутами. Навіть великих святих ховали в простих, струганих з дерева, неотесаних трунах. А ченців і нині за цією традицією ховають.
– Звідки все це у сучасної людини? Вам не здається, що дорогі поминки, шикарні труни і пам’ятники – це в якійсь мірі відлуння язичництва? Прагнення «відкупитися» від душі померлого, умилостивити покійного, щоб він не турбував з того світу?
– Напевно, бувають і такі уявлення, але вважаю, що не часто. Часом близькі померлого вважають, що якщо не додали йому чогось при житті або образили, то тепер можуть компенсувати все дорогим пам’ятником або катафалком. Тобто в деяких випадках ці підношення приносяться через почуття провини.
Але в більшості випадків це робиться з пихатих міркувань: щоб показати рівень достатку, підкреслити свій суспільний статус. Причому, чим далі люди від Церкви, тим важливіше для них ця зовнішня сторона.
– Так як же ставитися до похоронної індустрії? Адже саме з неї починається ця зовнішня частина.
– Ми, православні, одягаємося в одяг, який пошила індустрія, а не ченці в монастирі. Користуючись телефонами, фотоапаратами – це теж налагоджене виробництво. Але є індустрія, яка служить благій православній справі, а є індустрія для розбещення душ.
Чому б православній людині у важкій ситуації не вдатися до допомоги ритуальних агентів або фірм, які професійно і гідно вміють організовувати похорон? Але вибирати такі фірми найкраще за рекомендаціями знайомих, щоб не потрапити на рвачів, які будуть безсовісно наживатися на горі.
При підготовці до ритуальних заходів важливо не впадати в крайнощі і марнославство. У всьому треба знати міру. Адже як говорить мудре російське прислів’я: «Багатством труни не здивуєш Бога». Для душі померлого, насамперед, важливі молитви ближніх і Церкви, а також справи милосердя і творіння милостині. Забувати це ні в якому разі не можна. Духовне вище за зовнішнє і матеріальне.
Загрузка...
