У начальника нашого відділу Петра Петровича померла дружина. Перед тим вона довго хворіла, лежала в лікарні, а три місяці тому – померла. Петра Петровича з тих пір було не впізнати – зовсім знітився, став небалакучим і навіть трохи опустився: іноді поголитися забував, а рази два приходив на роботу без краватки. Слава Богу, на його роботі, а значить і на роботі всього нашого відділу, це не позначалося. Навпаки, він йшов в роботу з головою, на сторонні розмови не відволікався. Палити тільки став більше. Але і курив наодинці – виходив на балкон і там задумливо стояв із сигаретою, дивлячись кудись у далечінь згаслим поглядом.
Ходити він став на роботу в одному і тому ж костюмі, який вже через два тижні після похорону втратив гідний вигляд. Але коли хтось обережно зробив йому зауваження, що пора б костюм віддати в чистку – не один же він у нього, Петро Петрович просто пішов в магазин і купив новий. На розмір більше. Або костюм був звичайного розміру, але сам Петро Петрович схуд і став на розмір менше, хто знає … Тільки висів він на ньому, як на вішалці. Співробітниці дивилися на нього і зітхали.
– Вам би одружитися треба, Петро Петрович! – посмілішала якось Ніна Федорівна, найстарша зі співробітниць за віком.
– Це ще навіщо? – насупився Петро Петрович.
– Щоб господиня в домі була!
– Донька і так місця собі не знаходить, переживає дуже, плаче ночима, вчитися стала гірше, двійки приносить, а я ще якусь нову дружину в дім приведу. Та ні за що на світі! Господиня у нас в домі була. А тепер от немає, не буде і не треба! – відрізав він. – Так проживемо … Як-небудь.
Контора у нас скромна, державна, зарплати невеликі, і найняти хатню робітницю Петро Петрович, незважаючи на начальницьке своє становище, не міг. Сам справлявся. Як вмів – так і справлявся. На розі будівлі, де ми працювали, розташовувався великий супермаркет «Рамстор», і після роботи майже всі ми, жінки, туди забігали за продуктами. І Петро Петрович з нами. І купував він завжди майже одне і те ж – хліб, молоко і масло, сир і ковбасу, а в якості основної їжі – заморожену піцу і сосиски, та ще яйця.
– Ви б хоч свіжого м’яса взяли або курочку, Петро Петрович! – порадили ми йому якось, зіткнувшись біля прилавка із замороженими продуктами.
– А готувати хто буде? – резонно заперечив він і відійшов від нас, кинувши в коляску кілька коробок піци. – Ось родичка обіцяла приїхати до нас у відпустку на два тижні, тоді й будуть у нас справжні обіди. А поки ми вже так …
Так воно і йшло. Зрідка хтось знову натякав Петру Петровичу, що треба б йому підшукати дружину, а він сердито відмахувався.
Одного разу Петро Петрович прийшов у контору вже і зовсім в непристойному вигляді: один куточок комірця сорочки був у нього підпалений праскою до виразної жовтизни.
– Петро Петрович, та ви сорочку праскою спалили! – вигукнула Ніна Федорівна, придивившись до нього.
Проти очікування Петер Петрович не зніяковів, а розцвів і голосно, на весь відділ оголосив із сяючою посмішкою:
– Це мені донька сорочку попрасувала! Уявляєте? Дівчинці дев’ять років – а вона батькові сорочки прасує! Правда, це перша, так що не зовсім вдало у неї вийшло. Ну та нічого, навчиться. В обідню перерву я в магазин зайду і пошукаю таку ж сорочку, а цю сховаю і збережу на пам’ять. Перша випрасувана донькою сорочка! – І він любовно погладив рукою спалений комірець. – Господиня зростає!
З цього дня наш Петро Петрович став помітно приходити в себе, оживати. І сорочки на ньому тепер були завжди свіжо випрасувані і вже не підпалені праскою. А в п’ятницю він здивував нас в «Рамсторі»: підійшов до нас і діловито попросив:
– А нуж-бо, дівчата, допоможіть мені вибрати хороший шматочок м’яса для супу!
– Родичка приїхала? – запитали ми і зраділи: ну, тепер нашому начальнику легше стане.
– Ні! Це донька зібралася суп варити. Каже, що пам’ятає, як мама це робила, вона ж їй допомагала на кухні, коли та ще здорова була. І ось вирішила самостійно повний обід приготувати. Але котлети я їй куплю, звичайно, готові. Допоможете вибрати?
– Ох, Петро Петрович! Та хіба вона впорається! А хочете, я приїду і зварю вам обід? – запропонувала Вірочка, наймолодша і незаміжня наша співробітниця.
– Ні, Віра, спасибі вам велике, але краще не треба. Не хочу я мою маленьку хазяєчку ображати недовірою.
Ми, звісно допомогли йому вибрати і м’ясо, і котлети. На додачу до покупок він купив великий торт.
– Навіщо вам на двох такий великий торт? – запитали ми. – Взяли б поменше.
– Ну ні, на честь парадного обіду і торт повинен бути парадний. Та ви не хвилюйтеся: що залишиться – поставимо в холодильник і будемо після доїдати.
У понеділок всі як одна співробітниці накинулися на Петра Петровича з розпитуваннями:
– Ну, і яким же обідом вас дочка нагодувала? Розповідайте!
Петро Петрович розплився в задоволеній усмішці і відкинувся на стільці, переможно оглянувши присутніх навколо нього жінок.
– Обід як обід. На перше – рисовий суп на м’ясному бульйоні, на друге – картопля з котлетами, а на третє – чай з тортом.
– І що – все можна було їсти? – недовірливо запитала Ніна Федорівна.
– А то! Я їв та нахвалював. Котлетки, правда, трішечки не дожарилися, але сьогодні, треба думати, дожарить до кінця. А картопля була зварена в самий раз і навіть посолена в міру. З супом вийшла маленька халепа, і ви, дівчата, нам тут повинні допомогти порадами. Донечка моя пам’ятала, що мама хвилин за десять до закінчення варіння клала в суп приправи, а от які – не запам’ятала. Ну вона і поклала все підряд: перець, лавровий лист, гвоздику, корицю і мускатний горіх. Я-то їй теж нічим у цьому питанні допомогти не міг.
– Мускатний горіх – подумати тільки! Ну і як же ви, Петро Петрович, їли цей суп? – запитала Вірочка з жахом.
– Їв. Чхав, але їв. Дивно смачний був суп, якщо не вважати запаху! Але ми потім тортиком все заїли.
– Ну, вітаю, Петро Петрович, з маленькою хазяйкою! – сказала Ніна Федорівна.
– Спасибі. Це ж і справді таке маленьке свято було у нас. Але тільки ви вже мені підкажіть, які все-таки приправи і скільки треба в суп класти? А я вже доньці передам. Заразом порадьте, яку б мені кулінарну книжку для неї купити, щоб простіше було?
– А є така книжка для дівчаток, називається «Маленька господиня».
– Спасибі, Ніна Федорівна! Сьогодні ж заїду в книжковий магазин і запитаю!
З цього часу наш Петро Петрович став з кожним днем оживати і змінюватися на краще. І курити став менше, вважаючи за краще вести розмови з жінками про домашнє господарство, явно з метою потім передати їх поради дочці. А жінки запитували його, що він їв напередодні на обід, на вечерю?
– На вечерю у нас вчора були просто чудові макарони з приголомшливим томатним соусом! – говорив він з гордістю.
– От ви й оживати стали, Петро Петрович, відходити від горя почали! – якось сказала йому Ніна Федорівна.
– Це все донечка, господиня моя дорога! Вона й сама ожила, плакати ночима перестала. І вчитися, уявіть, краще стала, незважаючи на всі свої господарські турботи! А я-то як прийду з роботи і побачу, як вона в маминому фартушку біля плити клопочеться, обід мені розігріває – і знаєте, Ніна Федорівна, – тут він знизив голос, – здається мені, що за її спиною невидимо стоїть наша мама і підказує їй, що вона повинна робити. Наче допомагає вона їй. Може, так воно і є? Адже вона мамина донька!
Загрузка...
