«Найстрашніше за моє горе і на світі не буває!», – сказала мені по телефону моя подруга Тетяна, коли я їй зателефонувала, почувши про її нещастя. Загалом-то я з нею була згодна: яке горе може зрівнятися з втратою єдиного сина, двадцятитрирічної здорової молодої людини, яка тільки що закінчила інститут, успішно почала самостійне життя і, між іншим, збиралася одружуватися? … І смерть якась дивна, що наводить жах і острах: він помер уві сні від зупинки серця, нічим перед цим не хворіючи ні хвилини, і причину смерті лікарі встановити так і не змогли. Втрата маленької дитини – страшна біда і важке переживання, але у молодої мами є хоча б надії народити іншу, а от у Тетяни, якій було вже далеко за сорок, такої надії не було. Та й чоловік її помер років п’ятнадцять тому, теж, до речі, від зупинки серця уві сні, як і Владик. Більше вона заміж не виходила і навіть не намагалася, вирішивши все життя віддати єдиному синові …
Годинами розмовляли ми з Тетяною по телефону, так минуло півроку, і я бачила, що горе її залишається таким же безвихідним і навіть не притупляється. Треба було зловчитися, викроїти час і просто їхати до неї, а там на місці дивитися, що можна зробити. Загалом, поїхала я до В’ятки, по дорозі в поїзді розмірковуючи, як же мені допомогти моїй подрузі, як її втішити, як допомогти їй виповзти з-під чорної кам’яної біди, яка її придушила, і як пояснити їй, маловірній, що в такому горі може допомогти тільки одне – молитва Господу. Причому допоможе це і їй, і її синові.
Ось останнє пояснити виявилося найважче.
– Танюша, але ж ти віруюча людина, ти ж повинна розуміти, що син тебе покинув не назавжди! Прийде час – і ви з ним зустрінетеся! А зараз ти можеш допомогти твоєму Владику молитвами, милостинею, – завела я по п’ятому колу, коли ми наповнили водою і включили третій електрочайник.
– Це ти так говориш!
– Не я, а Православна Церква і Святе Писання.
– Ну так, я знаю, чула, читала … І батюшка в храмі мені те ж саме сказав, коли Владика відспівували … Але я весь час думаю, а що якщо наша Церква помиляється, і нікому молитви тих, хто залишилися на землі, не допомагають?
– А сльози твої, ти думаєш, Владику дуже допомагають? Замість того, щоб сидіти в темному кутку і плакати, ти могла б з’їздити в паломництво по монастирях, помолитися про нього нашим святим, замовити скрізь поминання за Владика, роздавати за нього милостиню … Ти хіба впевнена, що у нього не було гріхів? Адже він не встиг покаятися перед смертю …
– Так, він, слава Богу, помер уві сні, раптово … Я вранці підійшла його будити – а він холодний! Одна мені втіха – не мучився.
На рахунок переваги раптової смерті без покаяння я з Тетяною сперечатися вже не стала.
– Але ти подумай, Танюшка, як синові твоєму зараз потрібні твої молитви, раз він не встиг перед смертю покаятися, отримати відпущення гріхів. Так адже Владик твій був не надто церковною людиною, ніби тебе самої …
– Ну вже зовсім нецерковними нас назвати не можна: на Великдень ми завжди в храм ходили і паски святили. А на Хрещення я за святою водою обов’язково ходжу – он вона у мене до цих пір під іконою стоїть …
– На книжковій полиці.
– А що, хіба не можна ікони і святу воду на книжкових полицях тримати?
– Можна, чого ж не можна? Хоча краще, звичайно, було б влаштувати молитовний куточок – «червоний кут», як казали у давнину … Вставала б вранці, запалювала лампадочку і починала день з молитов Богу про свого сина. Як би ти цим Владика втішила, як би допомогла йому!
– Нічого йому тепер не потрібно, синочку моєму!
– Як же ти помиляєшся, Танюша … Не молилися б ми, православні, постійно, і в храмі, і вдома, за наших дорогих покійних, якби не вірили, що їм допомагають ці молитви.
– А я в це не вірю, не можу повірити! Це поки Владик був живий, я жила для нього, а тепер … Порожня балаканина!
– А я – вірю. І мільйони православних по всій землі вірять і щодня підносять молитви Богу, щоб Він відпустив гріхи «прежде отшедшим в вере и надежде воскресения православным христианам».
– Та які там у мого Владика були гріхи! Він був розумний і чистий хлопчик.
– Він був дуже хороший син і розумник, це так. Але повір мені, всі ми, крім святих, постаємо перед Богом не в білосніжних ризах, а в лахмітті, і всім нам потрібно прощення гріхів. Ось під час Великого посту в храмі співають: «Чертог Твой вижу, Спасе мой, украшенный, и одежды не имам, да вниду в онь; просвети одеяние души моея и спаси мя…» Тобі зрозумілі ці слова, Танюша?
– Чесно кажучи, не дуже. Окремі слова тільки – «чертог украшенный», «одеяние души»…
– Тоді послухай вірші В’яземського! – і я прочитала їй:
Чертог Твой вижу, Спасе мой,
Он блещет славою Твоею,
Но я войти в него не смею,
Но я одежды не имею,
Дабы предстать перед Тобой.
О Светодавче, просвети
Ты рубище души убогой.
Я нищим шел земной дорогой,
Любовью и щедротой многой
Меня к слугам своим причти.
Російську класичну поезію Тетяна любила, вона слухала мене уважно і задумливо.
– Ось це зрозуміло. Поет хотів сказати, що перед Богом ми всі грішні і духовно одягнені не краще за жебраків або бомжів.
– Саме так!
– І мій Владик …?
– Ну не благочестивіший же він за Петра Андрійовича В’яземського!
– Та ні, він був звичайною сучасною молодою людиною.
– А сучасні молоді люди аж ніяк не безгрішні. Так що і у Владика «одеяние души» навряд чи було в повному порядку перед смертю.
– Напевно … Але що ж я можу з цим вдіяти?
– Так я ж тобі про це і тлумачу вже цілу годину! Ти можеш допомогти йому молитвами про прощення його гріхів, вільних і невільних!
– Якби я була твердо впевнена, що йому потрібні мої молитви і що вони і справді йому можуть допомогти, я б день і ніч молилася!
– А ти повір!
– Не виходить …
– Сумніви заважають?
– Так.
– А поки ти ТУТ сумніваєшся, він ТАМ засмучується, що любляча мати не хоче допомогти йому, навіть не намагається оновити його духовний одяг … Знаєш, мені згадалася одна підходяща до випадку казка. – І я розповіла Тетяні старовинну поморську казку.
***
На південному березі Студеного моря, як у старовину називалося Біле море, стояло рибальське селище Олениха, і жила в ньому красуня-вдова Василина з сином-рибалкою Василем, Васильком. Чоловік її загинув звичайною для рибалки смертю: вийшов в море на човні зі своєю рибальського ватагою тюленя бити і не повернувся. І ніхто з рибалок з того лову не повернувся, і човен пропав, навіть трісок до берега не прибило. Залишилася Василина одна з синочком Васильком. Сина вона любила так міцно, що заміж більше ні за кого не пішла, хоча сваталися багато, але все серце своє молоде віддала синочку-сиротинці. Але як не плекала сну Василька вдова Василина, а як підріс хлопчина, довелося і йому взятися за рибальський промисел, тільки не тюленій, а «вешній». У Оленихі цим промислом займалися ті рибалки, у кого не було свого човна. Промисел називався «вешнім промислом», а рибалок називали «вешниками», і був він нелегким і небезпечним. Ще в розпал зими виходили селяни-рибалки зі своїх сіл і йшли на північ, на Мурман, і до весни тільки доходили вони до губи Студеного моря – якраз до весняного ходу тріски. Йшли «вешники» із села в розпал зими, коли гудуть бурани і тріщать морози, а поверталися в кінці серпня, а то й у вересні. До рибальських станів добиралися вони довго і важко, хто як міг: на лижах, конях, пішки, на оленях. Шлях їх нелегкий так і називався – «мурманська доріжка». Йшли «вешники» через пустельні місця, заселені не тільки своїми, поморами, а й лапарями-саамі: житло в шляху траплялося рідко, раді були «вешники» переночувати на саамській стоянці, а то й просто в санях. Вітри в голих саамських краях дули з півночі, сильні, студені, і часто в пургу або особливо лютий мороз рибалки-вешники замерзали прямо в дорозі … Ховали їх у снігу, без могил, а відспівували вже потім – коли поверталися в рідні краї … А попереду було море і нелегкий рибальський промисел, шторми і тумани, так що і в морі Студеному гинули багато. А часто їх ще й на крижинах весняних відносило в океан, звідки вже мало хто повертався – хіба що випадкове судно, своє чи чуже, помітить і підбере … Два роки Василь сходив вдало, повернувся хоч з невеликими, але грошима, а на третій пішов взимку і не повернувся восени. А рибалки, які повернулися, розповіли Василині, що Василька з товаришами, які ловили з льоду, вітром раптовим на крижині віднесло у відкриту воду. Світла не бачила бідна вдова, билася три дні, до моря рвалася – за сином, ледве втримали сусіди. Потім затихла …
Пройшов рік, другий. Василина горює, плаче, синочка улюбленого забути не може. І раптом одного разу зимовим синім вечором – тук-тук-тук! стукає хтось у вікно: «Відкрий, матінко, я з доброю звісткою до тебе!» – і на ганку піми загуркотіли, сніг обтрушуючи. Здригнулося і впало було від радості серце Василини, але ні – не Василька це улюблений голосок, не його і повадка. Відчинилися двері і в хату увійшла незнайома людина, з простих, але явно не бідна: на плечах хороший кожушок з білої овчини, на голові – ушанка з молодого оленя-пижика. Стягнув незнайомець ушанку з голови, вклонився тричі на червоний кут на ікону, потім один раз – господині та й каже:
– Ти і є вдова Василина, матінко?
– Та я.
– А сина у тебе Василем звуть?
– Звали Василем … Та потонув мій синок Василько два роки тому, – і заплакала, як водиться.
– А от і не потонув твій Василько! Радуйся, матінко, живий він і здоровий! За морем живе і скоро одружується, а потім і до тебе в гості приїде! – сказав вісник. І ім’я своє назвав – Трохим.
Повідав Трохим зомлілій Василині дивовижну історію. Не загинув, виявляється, дорогий її синочок, дивом врятувався. «Не інакше як за вашими молитвами, матінко!» – додав в цьому місці Трохим. Крижина, на якій рибалок-«вешників» у море віднесло, ще раз розкололася, та так розкололася, що на одній її половині всі рибалки залишилися, а на іншій – один Василь. Хотів він вже у воду кинутися і допливти до товаришів, але зрозумів, що це вже вірна смерть, плисти в крижаній воді на такому студеному вітрі, а і допливе – так зігрітися на крижині буде нічим! І залишився він, вирішив ввірити себе волі Божій. І правильно, як виявилося потім, Василь вирішив: тиждень і ще півдня просидів він один на крижині, зголоднів, їв сніг, а зігрівався тим, що танцював на льоду. Ну і молився, звичайно, багато молився – Спасителю, Божій Матері та Миколі Угоднику. Недарма кажуть, що той не молився, хто в морі не бував. За полудень сьомого дня побачив Василь на видноколі невелике судно-шхуну з двома нахиленими назад щоглами. І зі шхуни його теж помітили, звернули з шляху і підняли майже непритомного з крижини. Розтерли його норвезьким ромом, закутали в суху оленячу шкуру. Прийшовши до себе, насамперед Василь запитав, куди йде корабель? «У Норвегію! – відповіли йому. – Ліс, сало і хліб веземо!» Стрепенувся Василь: «Мені до російського берега треба, братці! Може, човник який дасте?» Засміялися моряки: «Немає у нас зайвих човників, хлопче! А йдемо ми в Варгаєв *, там наш порт. Але ти не горюй, до російського берега ми теж скоро підемо, коли рибу і ром з Норвегії до Росії повеземо!» Судно належало російському купцеві, який торгував між Північною Норвегією і Руссю, а жив у Варгаєві (норвежск. Вардьо), в Норвегії.* Купцю, а був це батько Трохима, сподобався молодий хоробрий рибалка і після прибуття в Норвегію він взяв його до себе додому виходжувати: Василь таки на крижині промерз сильно і як в теплі на шхуні опинився, так тут же і розхворівся. Василь купцеві так припав до душі, що він його, як тільки той на ноги піднявся, став до торгової справі привчати. І з Трохимом Василь подружився, стали вони не розлий вода. А більш за все він сестрі його Ліпоньці до серця припав. Року не минуло, як помітив купець, що між молодими пішли переглядки, та й благословив їх на чесний шлюб, вже дуже йому молодий помор сподобався. Тільки звелів і у матері Василя благословення отримати.
– І ось, матінка Василина, поїхав я з обозом норвезької риби в Санкт-Петербург, а по дорозі до тебе заїхав. Просить тебе твій син Василь вишити йому його святкову червону сорочку волошками – це і буде, мовляв, йому від тебе на весілля материнське благословення! Так що на зворотному шляху з Петербурга я знову до тебе заїду, ближче до Великодня, і сорочку вишиту для Василька заберу. Весілля-то у нього з сестричкою моєю на Червону Гірку призначене, так що ти вже поспішай з рукоділлям …
Переночував Трохим в хаті у Василини як у майбутньої родички, а на ранок пішов з обозом до Петербурга. А Василина дістала зі скрині червону шовкову сорочку синка, яку він тільки на Великдень і одягав в Божу Церкву, дістала і моток синього шовку, голку, сіла на лавку під віконцем, де світліше, та й замислилася. Сумніви її стали долати: надто вже складна та гладка історія у Трохима вийшла! Чи не лихий він обманщик, який вирішив хитрістю виманити дорогу шовкову сорочку у бідної вдови та ще й змусити її розшивати сорочку ту заповітну квітами-волошками? А ну як ніякого купця у Норвегії з дочкою-нареченою зовсім і немає?
Сидить Василина біля вікна, вишиє одну волошку – і відкладе сорочку, сина згадає і не вірить, що живий він і чекає від неї червону сорочку з синіми волошками, материнське її благословення на весілля. Заплаче, кине своє рукоділля і піде на берег моря Студеного плакати про сина. Потім схаменеться: «Та що ж це я? Час-то йде, а в мене ще й воріт не готовий, а ще ж і рукави розшити треба» – кинеться додому, схопить голку і знову шити. Пошиє трохи, і знову сумнівні думи її долають. І сина, коли живий він, їй шкода – як же він без її материнського благословення під вінець наречену поведе? – але і праці своєї марної теж шкода, та й сорочку шовкову лихій людині віддавати задарма немає бажання! Так, кажуть, і сиділа, і сумнівалася … А може і досі сидить.
***
– Ну а кінець-то у казки який? – запитала Тетяна, яка слухала мене з дитячою увагою, вся захоплена нехитрою поморською історією ..
– А от, уяви, я й не знаю! – схитрувала я. – Не пам’ятаю! Ти вже сама кінець казці склади, Танюша! – І з цим словами я подругу свою залишила в роздумах і поїхала до себе в Петербург, додому.
Але вам я розповім кінець історії самої Тетяни. Повернувшись до Санкт-Петербурга, я якось закрутилася в справах і не відразу зателефонувала Тетяні, а коли зателефонувала – не застала її. Потім, місяці два тому, вона сама мені подзвонила і сказала, що все ще думає над кінцем моєї казки і що побувала вона за цей час паломницею в двох святих місцях – у Трифоновому чоловічому монастирі і в жіночому Христорождественському, у своїй В’ятській єпархії. Мені здалося, що голос у неї став трохи спокійніше. А через рік я отримала від неї листа: у конверті була листівка з видом монастиря і лежала червона шовкова закладка для книги з вишитою на нею синьою волошкою. Лист на листівці було дуже короткий: «Спасибі за поморську казку, дорога, вона мене привела до розуму. Зараз я живу трудницею при обителі, що буде зі мною далі, поки не знаю. Але червону сорочку я старанно розшиваю волошками, а одну з них дарую тобі на молитовну пам’ять про нас з Владиком. Твоя Тетяна».
Ну звичайно, у поморської казки повинен бути хороший кінець, інакше що ж це за казка!
Загрузка...
