Сни Ольги Павлівни
– Матуся, ну поїхали зі мною в Ізборськ, будь ласка! Як я тебе тут одну залишу в такому стані? Я б сама з тобою залишилася, але у мене ж школа, сама розумієш! – Лідія Миколаївна працювала директором школи і після похорону батька мала повернутися до себе в Ізборськ, а мати ніяк не погоджувалася їхати з нею.
– Не можу, доню, ніяк не можу, і не проси! – говорила Ольга Павлівна. – Як я тата одного відразу залишу, могилку його кину? І справ у мене вдома повно: треба все прибрати, перепрати …
Квартира батьків і справді за час довгої хвороби батька була запущена: вікна не вимиті з минулого року, хоча вже був кінець травня, штори теж давно не пралися, пилу навкруги повно.
– Та кинь ти все, мама! Поїдеш зі мною, поживеш на свіжому повітрі, відволічешся трохи від горя … А потім у мене буде відпустка, і ми разом повернемося і зробимо і прибирання, і навіть ремонт.
– Ні-ні, не вмовляй, Лідонька, не поїду! У мене одного прання скільки …
– Ну давай все в пральню здамо.
– Ні, татусеві речі я повинна сама всі перепрати.
– Ну а це ще навіщо? Тато ніколи нічого не мав проти пральні, він навіть сам іноді туди білизну носив і приносив назад.
Лідія Миколаївна посміхнулася, згадавши, як її батько, бравий капітан першого рангу, допомагав «своїм дівчаткам» по господарству, коли був не в морі: сам ходив на ринок за картоплею, робив різний дрібний ремонт у їхній квартирі і сам розбирався з пральнею. Він тільки вимагав, щоб брудну білизну було пораховано і переписано вдома і акуратно складено у валізу: він не те що з вузлом яким-небудь, а й з дорожньою сумкою соромився ходити вулицями, коли був в морській формі. А без форми він і не ходив ніколи, хіба що влітку у відпустці, на півдні.
– І взагалі татусеві речі віддати бідним, – сказала Лідія Миколаївна матері. – Не можна їх зберігати, це не по-православному.
– Тато твій не такий вже був і православний, Лідонька. Швидше як я: Бог у нас в душі, а не в храмі. Це ти у нас невідомо в кого така церковниця вродилася, а тато і до церкви ніколи не ходив.
– Ходив! І мене він водив в дитинстві в Нікольський Морський Собор, ми з ним свічки ставили.
– Ах, ну це у них, у моряків, така традиція була – перед виходом у рейс піти в Нікольський собор і поставити свічку Миколі Угоднику. Собор-то так і називається – Морський.
– Отже, всі вони були віруючими, хоча і не церковними, ось святитель Микола за них і молиться.
– Дуже допомогли молитви твого Миколи Угодника моєму Миколі! Скільки ж він страждав, бідний, перед смертю!
– А священика ти так до нього і не покликала, що не соборували його, як я просила?
– Ні, донечко, не стала я кликати священика. Я хоч і знала, що так належить, але не зважилася, лякати тата не хотіла.
– Що значить «лякати»? Як це можна людину священиком налякати?
– Він побачив би священика і відразу здогадався, що вмирає. Та ще соборування це, яке, кажуть, нікому не допомагає …
– Ти думаєш, мама, ті, хто вмирає, не здогадуються, що вмирають? Це ми навколо них змову мовчання влаштовуємо, голови морочимо замість того, щоб допомогти до смерті приготуватися. І як це «соборування не допомагає»? Звідки така статистика – «з лісу, звісно»? Ох, матуся, матуся … Соборування якщо навіть не зцілює людину, то очищує її, полегшує їй перехід в інше життя. Між іншим, і багато лікарів кажуть, що після соборування навіть у важких ракових хворих дуже часто припиняються нестерпні болі.
– Ну що вже тепер говорити …
– Так, це вірно. Слава Богу, хоч поховали за православним обрядом. Ти не забудь, мама, що через два дні буде дев’ятий день, обов’язково треба буде панахиду за татом замовити. Я теж у себе в Ізборську замовлю.
– Знову панахида? Мені так важко було в церкві, донечко, що вже й не знаю, чи витримаю ще одну … Це що, потрібно так?
– Так, мама. І на сороковий день теж, обов’язково. Послухай, давай я на сороковини татусеві приїду, ми разом відстоїмо панахиду в храмі, замовимо літію на татовій могилі, а потім разом поїдемо до мене.
– Там подивимося …
Але на сороковини батька у Лідії Миколаївни приїхати до Петербурга не виходило: в школі розпочався літній ремонт, треба було залишитися і наглядати за робітниками-гастарбайтерами. Вона подзвонила матері і знову почала кликати її в Ізборськ.
– Ні, донечко, не проси, не приїду. Справ у мене багато … Прання велике …
– Що це у тебе, мамо, все прання так прання! Що ж ти там переш так довго?
– Так татусеві речі …
Лідія Миколаївна побурчала на матір, але змирилася. А перед початком навчального року сама поїхала за нею, змусила кинути своє «велике прання» і все-таки привезла її до себе в Ізборськ.
І після першої ж ночівлі Ольги Павлівни в Ізборську все з’ясувалося. Лідія Миколаївна вставала завжди рано. Вона привела себе в порядок, помолилася, приготувала сніданок на двох і пішла будити матір – і застала її в ліжку всю в сльозах.
– Матуся, що сталося?
– Микола … Микола і тут мені приснився! Я думала, що хоч тут зможу спокійно спати, без цих болісних снів! Адже кожну ніч, ну просто кожну ніч! … – І вона заридала, вткнувшись в плече доньки.
Коли вона виплакалася, Лідія Миколаївна змусила її піднятися з ліжка і повела вмиватися. А за сніданком запитала:
– Так тато тобі весь час сниться, так, матуся?
– Майже щоночі. Якщо тільки зовсім з пранням замучуюсь та снодійних наковтаюсь – тоді буває перерва …
– Розкажи, як він тобі сниться?
– Ох, донечко, це так важко, так важко …
– Все одно розкажи – тобі ж легше стане.
– Розумієш, сон мені один і той самий сниться. Спочатку я чую дзвінок у двері, йду, відкриваю – а там стоїть наш тато. Але в якому вигляді! Форма на ньому полиняла, рукави обшарпані, нашивки зірвані, кашкет взагалі вигорів до зелені і сорочка брудна, а комірець просто чорний; і черевики у нього не чищені, шнурки в вузликах, а краватка в мотузочку закручена; сам він худий і неголений, щетина на обличчі і вуса відросли і обвисли. Ти ж знаєш, який акуратист і чистюля був твій батько, він навіть вже і лежачи в ліжку сам щодня голився.
– Господи! – вигукнула Лідія Миколаївна, в усі очі дивлячись на матір, і теж заплакала.
– Стривай, це ще не найстрашніше. А в руках у тата вузол: брудна білизна, зв’язана в сіре грубе простирадло, по виду бязеве, яких у нас і вдома-то ніколи не було. І ось він щоразу простягає мені цей вузол і просить: «Оля! Ну випери ж ти мені білизну! Адже я тут найгірше одягнений, перед людьми ніяково … Мені тут добре, але так соромно, так соромно перед усіма за свій вигляд! Ти вже випери, Оленько!» І сльози у нього по щоках неголених так і котяться … Ну і я прокидаюся вже в сльозах і потім цілими днями безперервно плачу. Всю-всю його білизну я перепрала-перепрасувала, всі сорочки його накрохмалила! Костюми його не стала в чистку здавати, а сама своїми руками випрала і потім ретельно відпарила. І нічого не допомагає! Я думала, що хоч тут він перестане мені снитися, але ж ні, ось в першу ж ніч і приснився … – І Ольга Павлівна знову гірко заплакала.
– Ах, матуся! Дурненька ти моя матуся! Невже ти не розумієш, про що тато тебе просить, про яке прання він говорить?
– Про одяг, про білизну …
– Та ні ж! Це тільки образ того, що йому від тебе потрібно – ну, щоб ти здогадалася і сама зрозуміла.
– Що я повинна зрозуміти?
– Що треба молитися Богу про прощення його гріхів – ось про яке прання мова!
– Ти думаєш?
– Та я в цьому впевнена! Тато говорить з тобою тією мовою, яка тобі зрозуміла. Одяг, білизна – це символ нерозкаяних гріхів.
– А чому ж він не сниться тобі, адже ти у нас в цьому краще розбираєшся – в гріхах?
– Та тому, що я – його дочка, а діти, звичайно, можуть і повинні молитися за батьків, тільки про їхні гріхи їм нічого міркувати. А ось ти – ти зовсім інша справа: хто краще знає гріхи чоловіка, ніж його дружина? Ви ж з ним були і залишилися одна душа.
– Це вірно, ми все життя з ним душа в душу прожили. Так що ж я повинна тепер робити по-твоєму?
– Відмолювати татусеві гріхи. Записки на літургії за нього подавати, поминання у храмах і монастирях замовляти, милостиню роздавати. Але перш ніж все це робити, самій тобі сповідатися треба і причаститися.
– Ох! Я ж останній раз причащалася у дванадцять років, коли ще твоя бабуся була жива. З тих пір півстоліття минуло! Але я готова. У Бога-то я вірю – як-ніяк … Та пора вже й мені про душу подумати, роки нагадують … Так ти думаєш, це йому допоможе, якщо я почну жити церковним життям і про нього молитися?
– А ось побачиш!
Після робочого дня в школі Лідія Миколаївна пішла до храму до свого батюшки, отця Василя.
– Отець Василь, я до вас ще одну заблудшу душу хочу привести на бесіду, ну і на сповідь, якщо вийде.
– Знову заблудшу душу? Та вже ясно, які від вас подарунки мені, старому! Ні щоб носочки зв’язати батюшці і заспокоїтися на цьому, як інші парафіянки, а все душі та душі! – засміявся отець Василь. – Душа-то хоч православна на цей раз?
– Православна. І навіть колись у храм ходила і причащалася.
– І як давно ця ваша душа у сповіді не була?
– П’ятдесят років, батюшка!
– Ахті мені, ієрею многогрішному! – ахнув батюшка. – От так, подаруночок! Ну ведіть, ведіть свою заблудшу душеньку. Швидше ведіть, а то відведуть лукаві убік.
– Можна прямо сьогодні?
– Треба!
Але дізнавшись, що «заблудша душенька» – рідна мати Лідії Миколаївни, батюшка сам поїхав до них додому. Там він мав спочатку довгу бесіду з Ольгою Павлівною, а потім і висповідав її. А після сповіді ще чайку з ними попив і про сни з ними поговорив.
– Про такі сни я часто чую. Ми про них нічого не знаємо: може, це власні наші душа і совість нам через сон підказують, як саме ми можемо і повинні нашим померлим послужити, а може це Сам Господь Бог, по великому та невимовному Своєму милосердю, дає нашим дорогим спочилим можливість повідати нам про свою нужду. Святі отці вчать великої віри снам не давати, тому що сни і бісами насилаються. Але такий сон, наслідком якого є ваш власний прихід до храму і ваша посилена молитва за покійного чоловіка – це вже точно не від бісів!
У цю ніч Ользі Павлівні знову приснився чоловік. Він стояв все в тій же заношеної морській формі, але вже не плакав і ні про що не просив – тільки дивився на Ольгу Павлівну благаючими очима. На наступний день, в суботу, вона пішла разом з дочкою на вечірню службу, а після неї ще раз сповідалася і потім вдома слухала, як дочка читає довгі молитви – «Послідування до святого причастя». Вона так втомилася від нових вражень, що заснула відразу й дуже міцно. Їй нічого не снилося.
У неділю вона причастилася – вперше після п’ятдесятирічної перерви; на цій літургії вона вперше подала записку за упокій раба Божого Миколая. А в понеділок вона на світанку прийшла в кімнату Лідії Миколаївни та розбудила її.
– Доню, прокинься! Ти тільки послухай, що мені сьогодні приснилося! Знову у сні я почула дзвінок, відкрила двері і побачила твого тата. Він стояв такий радісний, помолоділий, свіжовиголений, у новенькій формі і в білосніжній сорочці. А в руці у нього була маленька валізка, з якою він зазвичай йшов у рейс. Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, мама. Він ще після рейсу в ній сорочки в пральню відносив.
– Ось-ось! І каже він мені: «Спасибі тобі, Оленька! Тепер і я одягнений не гірше за інших і мені більше не соромно. Ось ще білизна залишилася, ти вже випери, добре?» – і простягає мені валізку. А я її беру і тут же прокидаюся. І у мене так легко-легко на серці! Я ніяк більше не могла залишатися в ліжку, ти вже пробач, що я прийшла і розбудила тебе!
– Нічого, нічого, матуся! Це дуже добре, що ти мене розбудила. Ну ось, тепер ти віриш, що виконала його прохання, правда?
– Так, мені теж так здається! – сказала Ольга Павлівна і … заплакала. Але це були вже зовсім, зовсім інші сльози – сльози полегшення і радості.
З тих пір такі сни Ользі Павлівні більше не снилися.
Загрузка...
