– Андрію Володимировичу, багато хто сприймає смерть як кінець, порожнечу, за якою нічого і нікого немає …
– Смерть – це не кінець і не руйнування нашої особистості. Це всього лише зміна стану нашої свідомості після завершення земного буття. Я 10 років пропрацював в онкологічній клініці, а тепер вже більше 20 років працюю в хоспісі. За ці роки спілкування з важкохворими і вмираючими людьми я багато разів мав можливість переконатися в тому, що людська свідомість після смерті не зникає, а наше тіло – всього лише оболонка, яку душа покидає в момент переходу в інший світ. Все це доводиться численними розповідями людей, які побували в стані такої «духовної» свідомості під час клінічної смерті. Досить великий досвід практикуючого лікаря дозволяє мені відрізняти галюцинації від подій реальних. Пояснити такі феномени з точки зору науки не тільки я, але і ніхто інший поки не може – наука не охоплює всього знання про світ. Але існують факти, які доводять, що крім нашого світу є світ інший – діючий за невідомими нам законами і такий, що знаходиться поза межами нашого розуміння. У цьому світі, в який ми всі потрапимо після своєї смерті, час і простір мають зовсім інші прояви.
– А Ви можете розповісти кілька випадків зі своєї практики, які здатні розвіяти всі сумніви щодо існування життя після смерті?
– Одного разу я побачив у сні свого хворого, ніби він прийшов до мене після смерті і став дякувати за догляд та підтримку. Потім він вимовив: «Як дивно – цей світ так само реальний, як і мій світ. Мені не страшно. Я здивований. Я цього не чекав». Прокинувшись і згадавши цей незвичайний сон, я подумав: «Як же так, ми ж з ним тільки вчора бачилися – у нього все було в порядку!» Але коли я прийшов на роботу, мені повідомили, що той самий пацієнт вночі помер. Ніщо не віщувало його швидкого відходу, тому я навіть не думав про його передбачувану смерть, і ось такий сон. Сумнівів немає – душа цієї людини приходила зі мною попрощатися! Свої почуття після осмислення цього явища словами просто не передати.
Наведу ще один вражаючий випадок. У наш хоспіс до вмираючого пацієнта прийшов священик, щоб причастити його. У тій же палаті знаходився й інший пацієнт, який вже кілька днів перебував в комі. Здійснивши Таїнство Причастя, священик попрямував було до виходу, але раптом був зупинений благаючим поглядом цієї раптово прийшовшої до тями від коми людини. У той час, коли священик причащав вмираючого, його сусід по палаті раптово прийшов в себе і, не в силах вимовити ні слова, став пильно і благаючи дивитися на священика, намагаючись таким чином передати йому своє прохання. Священик тут же зупинився – серце його відгукнулося на цей відчайдушний безмовний заклик. Він підійшов до хворого і запитав його, чи не хоче і він сповідатися і причаститися. Хворий зміг тільки моргнути очима на знак згоди. Священик знову скоїв Таїнство Причастя, і коли він закінчив, на щоках вмираючого блищали сльози. Коли священик знову попрямував до дверей і наостанок обернувся, щоб попрощатися, – пацієнт вже спокійно відійшов в інший світ.
Важко пояснити цей випадок збігом – людина, яка знаходилась в тривалій комі, прокинулась саме під час вчинення Святого Таїнства. Я не сумніваюся в тому, що душа людини відчула присутність священика і Святих Дарів і потягнулася до них назустріч. В останні моменти свого життя вона зуміла долучитися до Бога, щоб відійти з миром.
Лежала у нас в онколікарні одна жінка, прогнози були невтішними – жити їй залишалося не більше декількох тижнів. У неї була неповнолітня дочка, якій після смерті матері зовсім нікому було дати притулок. Жінка дуже переживала з цього приводу, адже дівчинка повинна була залишитися зовсім одна. «Господи! Не дай мені померти зараз, дозволь виростити доньку!» – молилася вмираюча не перестаючи. І, незважаючи на лікарські прогнози, прожила ще два роки. Видно, Господь почув її прохання і продовжив їй життя до того часу, коли дочка стала повнолітньою.
Інша жінка боялася не дожити до весни, а їй так хотілося в ті її останні холодні і похмурі дні погрітися на ласкавому сонечку. І сонечко заглянуло в її палату в ті хвилини, коли вона вмирала.
Розкажу вам, що сталося, коли вмирала моя бабуся. Вона жила тоді на півдні – в станиці Лазоревській. Перед смертю бабуся звернулася до моєї матері з таким проханням :
– Приведи мені священика …
Матінка здивувалася, адже єдина в селі церква була давно покинута і закрита.
– Звідки священика? Ти ж знаєш – церква наша закрита давно …
– Я тобі кажу, приведи .
Куди піти, що робити? Засмучена матінка вийшла у сльозах на вулицю і пішла в бік вокзалу, який знаходився неподалік від дома. Підходить і раптом бачить стоїть біля нього священик, який саме в той день відстав від поїзда. Вона кидається до нього і просить його прийти сповідувати і причастити вмираючу людину. Все відбувається так, як повинно було бути.
А ось ще одна цікава й незвичайна історія, яка трапилася з однією з моїх пацієнток. Хочу зауважити, що вона справила велике враження на академіка, керівника Інституту мозку людини РАН Наталію Петрівну Бехтерєву, коли я їй її переказав.
Якось попросили мене подивитися молоду жінку, у якої під час важкої онкологічної операції настала клінічна смерть. Я повинен був визначити чи не залишилося наслідків цього стану, чи в нормі пам’ять, рефлекси, чи відновилась повністю свідомість та інше. Вона лежала в післяопераційній палаті, і як тільки ми з нею почали розмовляти – відразу почала вибачатися:
– Вибачте, що я доставляю стільки неприємностей лікарям ….
– Яких неприємностей?
– Ну, тих … під час операції, коли я була в стані клінічної смерті.
– Але ж Ви не можете нічого знати про це. Коли Ви були в стані клінічної смерті, то не могли нічого бачити або чути. Абсолютно ніякої інформації – ні з боку життя, ні з боку смерті – надходити до Вас не могло, тому що Ваш мозок був відключений і серце зупинилося ….
– Так, доктор, це все так. Але те, що зі мною трапилося, було так реально … і я все пам’ятаю …. Я б розповіла Вам про це, якщо Ви пообіцяєте не відправляти мене в психіатричну лікарню.
– Ви мислите і говорите абсолютно розумно. Будь ласка, розкажіть, що Ви пережили.
І ось, що я почув.
Спочатку, після введення наркозу, вона нічого не усвідомлювала, але потім відчула якийсь поштовх, і її раптом викинуло з власного тіла якимось обертальним рухом. З подивом вона побачила саму себе, яка лежить на операційному столі, хірургів, які схилилися над столом, і почула, як хтось крикнув: «У неї серце зупинилося! Негайно заводьте!» Тут вона страшенно злякалася, бо зрозуміла, що це ЇЇ тіло і ЇЇ серце! Ледве вона почула ці страшні слова, як її миттєво охопила тривога за близьких, які залишилися вдома, – маму і маленьку доньку. Адже вона навіть не попередила їх про те, що її оперуватимуть! «Як же так, я зараз помру і навіть не попрощаюся з ними?!» Її свідомість буквально метнулася у бік власного будинку. І раптом, як це не дивно, вона миттєво опинилася в своїй квартирі! Бачить, що її донька Маша грає з лялькою, бабуся сидить поруч з онукою і щось в’яже. Лунає стукіт у двері, до кімнати входить сусідка Лідія Степанівна і каже: «Ось це – для Машеньки. Я пошила дівчинці плаття в горошок, щоб вона була схожа на свою маму». Маша радіє, кидає ляльку і біжить до сусідки, але по дорозі випадково чіпляється за скатертину, зі столу падає і розбивається старовинна чашка, чайна ложка, що лежить поруч з нею, летить за нею слідом і потрапляє під килим, що збився. Шум, дзвін, метушня, бабуся, сплеснувши руками, кричить: «Маша, яка ти незграбна!» Маша засмучується – їй шкода стару і таку красиву чашку, а Лідія Степанівна квапливо втішає їх словами про те, що посуд б’ється на щастя. І тут, зовсім забувши про те, що трапилося раніше, схвильована жінка підходить до дочки, кладе їй руку на голову і каже: «Машенька, це не найстрашніше горе у світі». Дівчинка здивовано обертається, але ніби не побачивши її, відразу ж, відвертається назад. Жінка нічого не розуміє: такого ще не було, щоб донька від неї відвернулася, коли вона хоче її втішити! «Що ж відбувається?» – подумала вона і раптом згадала, що коли зверталася до дочки, не чула свого власного голосу, а коли простягнула руку і погладила доньку, вона також не відчула ніякого дотику. Думки її починають плутатися : «Хто я? Мене не бачать? Невже я вже померла?» У сум’ятті вона кидається до дзеркала і не бачить в ньому свого відображення. Ця остання обставина її зовсім підкосила, їй здалося, що вона від усього цього просто тихо зійде з розуму. Але раптом серед хаосу всіх цих думок і почуттів, вона згадує все, що трапилося з нею раніше: «Адже мені робили операцію!» Вона згадує те, як бачила своє тіло зі сторони, лежачим на операційному столі, згадує страшні слова анестезіолога про серце, що зупинилося. В її свідомості проноситься: «Я за будь-яких обставин повинна зараз знаходитися в операційній палаті, тому що якщо я не встигну, то лікарі вважатимуть мене мертвою!» Вона кидається геть із дому, думає про те, на якому транспорті скоріше доїхати, щоб встигнути … і в ту ж мить опиняється в операційній. До неї доноситься голос хірурга: «Серце запрацювало! Продовжуємо операцію, але швидко, щоб не сталося повторної зупинки!» Далі слідує провал в пам’яті, і вона прокидається вже в післяопераційній палаті.
Вислухавши її схвильоване оповідання, я запитав: «Ви не хочете, щоб я заїхав до Вас додому і попередив бабусю та доньку, що операція вже позаду і все у Вас добре? Вони можуть тепер Вас відвідати і принести передачу». Вона відповіла: «Доктор, я була б щаслива, якби Ви це зробили». І я поїхав до неї додому, передав її прохання і запитав її маму: «Скажіть, а в цей час – з десятої до дванадцятої години – чи не приходила до Вас сусідка по імені Лідія Степанівна?» – «А Ви що, знайомі з нею? Так, приходила». – «А чи не приносила плаття в горошок?» – «Так, приносила» … Все зійшлося до дрібних деталей крім одного: вони не знайшли ложку. Тут я пригадав подробиці оповідання і сказав: «А Ви подивіться під килимом». І дійсно – ложка лежала під килимом ….
– Так що ж таке смерть ?
– Ми фіксуємо стан смерті, коли зупиняється серце і припиняється робота мозку, в той же час смерті свідомості – в тому понятті, в якому ми її собі завжди представляли, – як такої просто не існує. Душа звільняється від своєї оболонки і чітко усвідомлює всю навколишню дійсність. Цьому є чимало доказів, це підтверджують численні розповіді хворих, які перебували в стані клінічної смерті. Спілкування з хворими змушує нас дивуватися і замислюватися, адже такі надзвичайні події списати на випадковості і збіги просто неможливо. Ці розповіді розсіюють всі сумніви в безсмерті душі.
Загрузка...
