Зустріч з власною смертю ми переживаємо по різному, в залежності від віку та обставин. Подумайте про дітей, які чують слово «смерть». Одні з них мають, може бути, туманне уявлення про неї; інші втратили, можливо, одного або обох батьків і сумували від сирітства. Вони відчули втрату, але не саму смерть. Більшість дітей, у всякому разі хлопчиків, в якийсь період життя грають у війну. «Я тебе застрелив. Ти вбитий. Падай!». І дитина падає, і знає у своїх почуттях, хоча і зсередини захищеності гри, що вона мертва; для неї це означає, що вона не має права брати участь в грі, бігати, не вправі поворухнутися. Вона так і повинна лежати. Навколо неї триває життя, а вона не належить до нього; поки в якийсь момент вона більше не може витримати і схоплюється з вигуком: «Мені набридло бути мертвою, тепер твоя черга!». Це дуже важливий досвід, тому що через нього дитина виявляє, що може опинитися поза життям; і разом з тим це відбувається в грі, вона захищена ігровою ситуацією. У будь-який момент переживанню смерті може бути покладено край за взаємною домовленістю, але чомусь вона навчилася. Я пам’ятаю, багато років тому в одному з наших дитячих таборів був надзвичайно вразливий хлопчик, який сприймав цю ситуацію настільки гостро, що не міг винести її напруги; так я провів з ним цілу гру, жив, ховався, вступав у бій, був «убитий» разом з ним, щоб він зміг увійти в цей досвід, який для нього був не грою, був занадто реальним. Це один приклад.
Дитина може познайомитися зі смертю потворним чином, і це скалічить її, або, навпаки, розсудливо, спокійно, як покаже наступний приклад (він узятий з життя, це не притча). Глибоко улюблена бабуся померла після довгої і важкої хвороби. Мене покликали, і коли я приїхав, то виявив, що дітей вивели. На моє запитання батьки відповіли: «Ми ж не могли допустити, щоб діти залишилися в одному будинку з покійницею». – «Але чому?» – «Вони знають, що таке смерть». – «І що ж вони знають про смерть?» – запитав я. — «Днями вони знайшли в саду кроленяту, якого задерли кішки, отже вони бачили, що таке смерть». Я сказав, що якщо у дітей склалася така картина смерті, вони приречені через все життя пронести почуття жаху. При будь-якій згадці про смерть, на кожному похороні, у будь-якій труні – в цьому дерев’яному ящику для них буде прихований невимовний жах … Після довгої суперечки, після того, як батьки сказали мені, що діти неминуче отримають психічний розлад, якщо їм дозволити побачити бабусю, і що це буде на моїй відповідальності, я привів дітей. Перше їх питання було: «Так що ж трапилося з бабусею?». Я сказав їм: «Ви багато разів чули, як їй хотілося піти в Царство Боже до дідуся, куди він пішов перш неї. Ось це і сталося». – «Так вона щаслива?» – запитав один з дітей. Я сказав: «Так». І потім ми увійшли в кімнату, де лежала бабуся. Стояла дивовижна тиша. Літня жінка, лице якої багато років було спотворено стражданням, лежала в цілковитому спокої і мирі. Один з дітей сказав: «Так ось що таке смерть!». І інший додав: «Як чудово!». Ось два вираження того ж досвіду. Чи дамо ми дітям сприймати смерть в образі кроленяти, якого роздерли кішки в саду, або покажемо їм спокій і красу смерті?
У Православній Церкві небіжчика привозять до храму заздалегідь; ми молимося біля відкритої труни, поряд з нею стоять і дорослі і діти. Смерть зовсім не слід приховувати; вона проста, вона – частина життя. Діти можуть подивитися в обличчя померлого і побачити спокій. На прощання ми цілуємо покійного. І треба не забути попередити дитину, що лоб людини, який зазвичай був теплий, тепер, коли вона його поцілує, виявиться холодним; тут можна сказати: «Це печатка смерті». Життя супроводжує тепло; смерть холодна. І тоді дитина не лякається, тому що у неї є досвід тепла і холоду; і те і інше має свою природу і своє значення.
Загрузка...
