– У людей, які переживають горе, існує одна важлива проблема – почуття провини. Як його подолати?
– Після смерті людини у свідомості близьких виникає багато «би»: якби я цього не робив, то він би не загинув, якби я йому не нагрубив, він би не зробив цього кроку. Пригадуються далекі події, які, як здається, вплинули на підсумок. Люди думають, що якщо б у минулому повели себе іншим чином, все було б інакше. Багато людей шкодують про те, що недодали любові, несправедливо ображалися, дорікали, сварилися, не зробили чогось доброго для того, кому тепер це зробити вже не можна …
Нещодавно я консультував жінку, яка сильно переживала і звинувачувала себе у смерті чоловіка. Вона попросила чоловіка з’їздити до своєї матері за картоплею в іншу область. До цього протягом багатьох років щоосені він їздив до тещі за картоплею, і ніяких проблем не виникало. Але на цей раз трапилася трагедія. Чоловік потрапив у ДТП і загинув.
Бідна жінка стала звинувачувати себе в тому, що трапилося. Вона була впевнена: трагедія сталася через те, що вона попросила чоловіка поїхати до матері. «А якби я не наполягала на цій картоплі, він був би живий», – міркувала вона.
І таких прикладів багато. Практично будь-яку смерть людини супроводжує почуття провини у тих, хто залишився живий. Якщо людина померла від хвороби, почуття провини представляється так: «Я винна, що не побачила симптомів цієї хвороби раніше», «Я не наполіг на тому, щоб дружина пішла до лікаря. Адже якби ми вчасно звернулися до фахівця, можливо, вона була б зараз поруч».
Начебто, на перший погляд, ці умовиводи видаються логічними. Одна дія, здавалося б, випливає з іншої: просила поїхати в село – чоловік загинув, не наполіг на госпіталізації – дружина померла. Але логічно це тільки на перший погляд. Насправді питання про причинно-наслідковий зв’язок поставлено таким чином бути не може. Конкретний вчинок людини – наприклад, те ж прохання з’їздити за картоплею – це всього лише один з чинників формування ситуації, яка виявилася фатальною. І не більше того. Це не визначальний фактор і не єдиний, а всього лише один з безлічі.
Щоб реально оцінювати свою провину, треба зрозуміти, що жодна людина не може передбачити, розрахувати, оцінити все, передбачити всі нюанси, які можуть врятувати або, навпаки, призвести до смерті іншої людини. Люди не можуть відповідати за все. Тому що кожна людина – це всього лише людина, вона недосконала і не має можливостей для розрахунків подібного рівня.
У житті ми з багатьма людьми чинимо погано, не просимо за це вибачення і швидко забуваємо про те, що трапилося. Зазвичай ми не звинувачуємо себе за всі сотні тисяч образ (усвідомлених і неусвідомлених), які наносимо людям протягом життя. Але якщо людина померла, тут ми всі згадуємо і нас «накриває» почуття провини. Причому воно неадекватно реальності, гіпертрофоване. Ми звинувачуємо себе за те, що не змогли передбачити чого-небудь, не могли сказати хороше, не могли пробачити раніше і т. п. Ми часто вважаємо, що наші дії могли б врятувати людину від смерті. Відбувається це багато в чому тому, що ми щиро переконані, хоча і не зізнаємося собі в цьому, – нам під силу контролювати питання життя і смерті оточуючих. Це говорить в нас наша гордість.
Ми не розуміємо або не хочемо розуміти, що питання смерті не в нашій, а в Божій компетенції. Ми ж можемо нести відповідальність тільки за свій вибір, який робиться виходячи з наявної у нас на даний момент інформації, а також існуючих можливостей.
Уявімо собі, що ми з вами граємо у футбол в одній команді. Один з гравців нашої команди, отримавши м’яч, невірно передав пас, і м’яч потрапив до супротивника, який забив у наші ворота гол. Чи будемо ми звинувачувати гравця нашої команди? Якби він не тренувався до цього і навмисно віддав пас іншій команді – йому можна було б пред’явити претензії. Але цей неточний пас був ненавмисною помилкою, а кожен з нас має право на помилку. І нікому не прийде в голову лаятися з ним, з’ясовувати, «як же він міг так вчинити».
Або, наприклад, наш воротар. Він же теж пропустив м’яч у наші ворота! Може, і його звинуватити? Ні, ми розуміємо, що він зробив у той момент те, що міг, він не може зловити всі м’ячі, які летять у бік наших воріт, тому що він не футбольна досконалість, а така ж людина, як і ми. Він не має надприродної можливості впливати на результат усього матчу. І якщо шукати винного, то не він один в цьому голі винен. Якщо воротар пропустив гол, то можна сказати, що і команда погано захищала ворота. Цей гол залежав від величезної маси факторів: сила і підготовленість команди супротивника, ступінь підготовленості нашої команди в цілому, наша воля до перемоги, командний дух, стан поля і т. п., а не тільки від гри конкретного футболіста.
А тепер уявіть, що ви були цим воротарем. Стали б ви в цій ситуації звинувачувати себе, вважаючи, що несете персональну відповідальність за цей гол? Ні, звичайно. І нападник, який забив гол у чужі ворота, не може повністю приписати цей гол лише своїй хорошій грі. Це заслуга всієї його команди.
Але це футбол. А життя? Життя набагато складніше. І в ньому тим більше ніхто не може передбачити всіх нюансів. Будь-який випадок – це завдання з дуже багатьма невідомими. І якщо дружина попросила чоловіка з’їздити за картоплею, а по дорозі сталася аварія, то це зовсім не означає, що в цьому є її безпосередня провина. Тому що він міг і не поїхати за картоплею, а вийти у двір, і сталося б те ж саме, але тільки в іншому вигляді … Ми всі сильні заднім розумом в пошуках власної провини. І це нам заважає дивитися на речі тверезо.
– Часто люди починають звинувачувати у смерті близьких і інших людей, а не тільки себе …
– Так, це буває набагато частіше, ніж самозвинувачення. Ми можемо звинувачувати у смерті людей, які теж не хотіли того, що трапилося, але їхні вчинки, на нашу думку, призвели до смерті, прямо або побічно. Зазвичай в категорію таких винних потрапляють близькі родичі, друзі покійного, лікарі, товариші по службі.
З такими звинуваченнями теж треба бути вкрай обережними. А ще краще їх залишити зовсім (звичайно, це не відноситься до випадку умисного вбивства).
Не варто судити. Адже в цьому випадку, в порівнянні з ситуацією самозвинувачення, ми знаємо ще менше тих деталей, які просто необхідно достовірно знати, щоб висувати якісь звинувачення проти людей. Або навіть просто підозрювати їх причетність. Звинувачувати інших – все одно, що звинувачувати воротаря в тому, що гол пропущений (факт очевидний), але при цьому не враховувати того різноманіття факторів, завдяки яким він став можливий. Навіть коли зв’язок між діями іншої людини і смертю близького представляється нам цілком прямим і очевидним, ми не повинні нікого звинувачувати. Ми ж не можемо знати точно, наскільки ця інша людина хотіла того, що трапилося, наскільки вона могла прорахувати наслідки своїх кроків, які, на наш погляд, призвели до сумного підсумку.
– А що Ви можете сказати про ситуацію, коли родичі бачили, що їх близькому погано морально, але з власного невігластва не вжили жодних дій, не зводили до лікаря, психолога, не привели до церкви? А потім вже, коли трапилося невиправне, стали звинувачувати себе у трагедії …
– Вони допустили це тому, що не знали, як себе вести в даній ситуації, не до кінця розуміли, до чого можуть призвести їхні дії. А якщо точно знали і не допомогли – це інше питання. Але коли людина не відає, що робити, не знає, що може трапитися, з яких саме причин це відбудеться, то неправомірно звинувачувати її в бездіяльності. Зрозуміло, коли потім все розкривається і стає зрозумілою причина, то починають думати: «Ах, як же я до цього не додумався. Це ж елементарно!» А тому й не додумався, що ти недосконалий. Можливо, Бог не дав тобі додуматися до цього в даному випадку, тому що це був Його Промисел …
Людина не може відповідати за трагічну подію, що виявилася останньою у ланцюжку подій, тільки тому, що якийсь її вчинок передував трагедії. Те, що він передував – не означає, що він був визначальним фактором.
– А за що ж ми тоді повинні відповідати?
– Бог кожному з нас дав право вибору. Перш ніж зробити будь-який вчинок, ми робимо вибір: піти чи не піти, зважитися або відкласти і т. п. І вибір, природно, визначається нашими життєвими принципами і тією інформацією, яка доступна на момент прийняття рішення. Якщо ми знаємо, що у людини хворе серце, – у нас є вибір: викликати «швидку» чи ні. А якщо ми не знаємо, що з нею таке, то можемо розгубитися, можемо не надати цьому необхідного значення і не подзвонити. Звичайно, потім все з’ясується. Після чого, якщо людина залишиться жити, а ми викликали їй лікаря, то ми будемо приписувати заслугу порятунку життя собі, якщо ж людина помре, а ми лікаря не викликали, бо не знали, що робити, – то будемо брати провину на себе. І те, й інше неправильно. Ми повинні розуміти, що несемо відповідальність тільки за наш свідомий вибір, з урахуванням наявної на момент прийняття рішення інформації.
– А в чому полягає цей вибір?
– Наприклад, ми знаємо, що посилаємо людину на вірну смерть. У нас є вибір: посилати чи ні. Причому ми володіємо інформацією, достатньою, щоб зробити висновок про майже неминучий смертельний результат. Ось саме за цей вибір ми у відповіді.
Якщо ж на момент вибору у нас не було інформації про те, що наша дія може призвести до такого фіналу, то ми не можемо нести повну відповідальність. Це не повинно тяжіти над нами непомірним вантажем.
Ми ж пробачимо трирічній дитини, яка, загравшись у городі з собакою, випадково забігла на грядку і потоптала полуницю. Тому що розуміємо, вона маленька і не могла передбачити наслідків, та ще й загралася. Але ми точно покараємо шибеника, якщо після попередження про те, що ходити по грядках не можна, він усвідомлено топтатиме полуницю. Здається, результат однаковий: полуниця потоптана дитиною. Але ситуації зовсім різні. Одна – приклад усвідомленого вибору, усвідомленого непослуху. Інша – приклад непередбачених наслідків цілком допустимих вчинків.
Повертаючись до вищезгаданого випадку з картоплею. Зрозуміло, чого хотіла дружина – щоб чоловік поїхав за картоплею. І в цьому немає нічого поганого. Прохання дружини цілком зрозуміле, і ми не можемо дати йому негативну оцінку. Все, що трапилося далі, – Промисел Божий. Людина не може так далеко прогнозувати. Звичайно, якби вона знала, що посилає чоловіка за картоплею, а по дорозі в його машину в’їде КАМАЗ, але при цьому не скасувала б свого прохання, тоді б вона була винна. Але вона не могла цього знати. Це вище людських сил.
Ми всі міцні заднім розумом. І все звинувачуємо себе за те, що не змогли чогось передбачити. Але людина – не суперкомп’ютер, який може настільки далеко все прорахувати. Так, треба робити висновки на майбутнє і треба знати, що в майбутньому таке може повторитися. Це допоможе в наступний раз не допустити помилку. А можливо, й ні, як у ситуації з картоплею. Автокатастрофа може відбутися ще раз, і ми знову будемо безсилі щось змінити.
Чітко сказати, що буде, ніхто не може, так як майбутнє невідомо, і всю світобудову, найскладніші взаємодії людських доль, ланцюжки подій, які ми не в силах прогнозувати, зрозуміти неможливо. Все – в руках Божих. Є такий принцип: «Роби, що повинен, і будь, що буде». Перша частина цього вислову («роби, що повинен») говорить про те, що в наших силах приймати вірні рішення з урахуванням наявної інформації та нести відповідальність за них і їхні прямі наслідки. Друга частина («будь що буде») нагадує: те, що відбуватиметься далі, те, як відреагують інші люди на наші вчинки і яка ситуація складеться в результаті – результат складної взаємодії багатьох факторів, і це не в нашій владі. Тому нести повну відповідальність за цей результат ми не можемо. Нам залишається прийняти його зі смиренням, як волю Божу.
– Часто доводиться чути про волю Божу, але як зрозуміти, в чому вона проявляється і як діє?
– На ці питання є докладні пояснення у Святих Отців Церкви. Їх неважко знайти.
Мені ж дуже сподобалося міркування на цю тему одного мудрого ігумена – доктора фізико-математичних наук. Він навів таку метафору: «Ми штовхаємо по підлозі одну кульку. При цьому, знаючи тертя, силу поштовху, інерцію, можемо дуже точно розрахувати, в якому місці він зупиниться. Це описується досить нескладною формулою. Поруч з нами інша людина може взяти ще одну кульку і штовхнути її. І вона теж буде точно знати, де її кулька зупиниться. І ось ми штовхаємо кожен свою кулю і чекаємо, коли вони зупиняться в розрахованому нами місці. Але вони зіткнулися! Виявляється, ми не врахували кут, під яким може відбутися зіткнення. До нього ми могли точно прогнозувати результат. Але зіткнення розбило в пух і прах всі наші розрахунки. Тому що кути, під якими кульки наштовхуються або не наштовхуються одна на одну, не в нашій владі, а у владі випадку.
Хоча говорити про владу випадку не цілком правомірно. Адже всі так звані випадковості – не випадкові, в них проявляється незбагненний для нас Промисел Божий. Саме від Бога залежать всі «випадковості». Ми не можемо розрахувати кути зіткнення куль; хто, коли і де внесе корективи в наші плани надалі, ми не можемо за це нести відповідальність».
– Виходить, що все залежить від Бога?
– Безумовно. Все залежить від Нього, крім нашого вибору. Як писав святитель Феофан Затворник, наставляючи свою духовну дочку: «Повністю покладіть себе у руки Божі, ні про що не турбуючись, а всякий випадок приймаючи спокійно, як Богом спеціально для вас зроблений, приємний він чи неприємний. Турбота ваша повинна складатися тільки про те, щоб всякий раз чинити по заповіді Божій»[1]. Тобто ті обставини життя, які від нас не залежать, ми приймаємо – з мудрістю, без зневіри; а всі свої сили ми повинні звернути на те, щоб у цих обставинах і з урахуванням наявної інформації зробити вірний вибір.
Можна сказати, що Бог, як турботливий і повчаючий нас Батько, постійно ставить нас перед вибором, постійно дає нам вирішувати цю задачу. А от наскільки правильно ми її вирішуємо, залежить від нас. І Він з повагою ставиться до нашого свідомого рішення. Але й відповідальність за нього повністю передає нам.
– Але буває свідомо зроблений неправильний вибір?
– Так, таке часто буває. Від злості, наприклад. Замість того щоб пробачити, людина випліскує свою злість на близького … Припустимо, прийшов чоловік додому сильно нетверезим. По-людськи його треба б пробачити, відносини не з’ясовувати, поки він у такому стані, а на ранок поговорити спокійно. Ні, дружина каже: «Їдь до своєї матері, бачити тебе не хочу!». А по дорозі його вбивають …
Звичайно, не можна було передбачити, що так все обернеться. Але вчинок дружини – не пустити чоловіка додому – сам по собі поганий по відношенню до чоловіка. А попросити вибачення, чимось загладити його вже не можна, так як людина загинула. У такому випадку починається самоїдство. Деякі звинувачують себе все життя.
Але тут виникає принципове питання: чи віримо ми в існування душі і її безсмертя? Припустимо, не віримо. А якщо душі немає – значить і звинувачувати себе нічого. Ну, немає людини й немає. Їй вже абсолютно все одно, адже її немає. Нам не все одно, бо ми в особі цієї людини втратили, можливо, друга, помічника, якусь підтримку в житті. Нам самотньо, а їй-то вже ніяк. Тому почуття провини перед нею у нас і бути не повинно.
Якщо ж ми розуміємо, що душа є, то замість самозвинувачень, самокопання і нескінченного жалю варто піти і покаятися, попросити прощення у Бога за свою провину. Так, можна кидатися на кришку труни, посипати голову попелом, говорити всім: «Як же підло я вчинив». Але це не принесе втіхи. А є шлях, який дійсно приносить розраду, – покаяння. Через покаяння ми станемо ближче до Бога. Молитва про померлого стане сильнішою, і цим ми надамо йому реальну допомогу, зможемо хоч якось виправити те зло, яке йому заподіяли. І душі покійного, і нашій душі стане спокійніше.
Потрібно не шкодувати нескінченно про те, що ситуація змінилася, і минулого не повернути (людини не воскресити), а прийняти нову ситуацію і адаптуватися до неї, знайти найкращий як для себе, так і для душі покійного варіант поведінки.
– А якщо людина бажала близькому добра, а обернулося все злом? І ось вона мимоволі починає думати: «Не дарма кажуть люди: «Не роби добра – не отримаєш зла»» …
– Наприклад, я подарував другові цінну річ, він мене просив про це. Добра справа? Добра. Я своїм благом пожертвував, другу дав. А його за цю річ вбили. І я починаю себе звинувачувати: якби я не дав цієї речі, то він був би живий. У даному випадку, може, так все і було б …
Але візьмемо інший приклад: людина попросила у мене цю річ, а я їй її не дав. І по ідеї її мали б вбити, але не вбили, тому що речі цієї у неї не було. А не було, тому що я їй НЕ дав.
Чи повинен я в цьому випадку отримати нагороду? Я ж людину врятував, я їй не дав тієї речі, за яку її могли вбити! А в першому випадку я звинувачую себе в тому, що людину вбив, бо дав їй річ, хоча міг не дати, поскупитися, і врятувати її.
Це ж абсолютно дикий підхід. Все з ніг на голову перевернуто. Ми звинувачуємо себе за те, що зробили добру справу, по любові до друга, і хвалимо себе за те, що вчинили погано, не проявивши любові.
А чому ми міркували логічно, а висновок отримали абсолютно невірний, і навіть протилежний вірному? Бо в наших міркуваннях ми робили акцент не на наш свідомий вибір, а на ту підсумкову ситуацію, яка стала результатом величезної кількості чинників і залежала насправді не від нас.
І для нашої душі в призмі вічності має значення не підсумок в цілому, а саме наш свідомий вибір у бік добра чи зла. Це і тільки це відображає здатність нашої душі любити. А Бог є Любов, і бути причетним до Нього може тільки людина, яка вміє любити. І на суді Божому саме наші вчинки будуть свідчити або за нас, або проти нас, саме на наш вибір буде дивитися Бог …
Так, може здаватися, що якийсь наш вибір привів у результаті до смерті людини. Але ми знову забуваємо, що все в руках Божих. Ми хотіли зробити добро? Звичайно! І ми доклали всіх зусиль, щоб вчинити з людиною по любові. А те, що сталося потім, залежало абсолютно не від нас.
А якщо ми могли добро зробити, але не зробили, це, безумовно, негативний вчинок, тому що саме ми не допомогли цій людині. Ми відповідаємо тільки за свій вибір. Причому, як ми вже говорили, за вибір в умовах обмеженої інформації (ми не можемо знати всіх обставин). Ось зона тієї відповідальності, яку ми несемо.
Великий гріх брати на себе відповідальність за те, над чим ми не владні, тому не слід брати на себе функції Бога. Ми думаємо, що могли б щось глобально змінити, передбачати результат, але як ми це могли, адже нам не дано таке бачення і знання? Стільки факторів впливають на кінцевий результат!
І ось цю нашу обмеженість, нашу недосконалість треба розуміти, щоб не жити минулим, не звинувачувати себе за те, над чим ти не владний, і не займатися самоїдством.
– А що робити тій жінці, яка вигнала свого п’яного чоловіка, і потім він загинув? Як вчинити в подібній ситуації?
– Їй потрібно покаятися. Але вона повинна ясно зрозуміти: відповідає вона не за те, що її чоловіка вбили (вона ж його не вбивала!), а за те, що вона поступила з ним немилосердно, жорстоко, не по любові. Ось саме в цьому нехристиянському діянні і слід покаятися перед Богом.
Покаяння в першу чергу необхідно душі цієї жінки, а не душі померлого. Адже проступок очевидний, і тяжкість на душі – від цього гріха. Саме їй важливо отримати прощення за цей жорстокий крок. І хоча чоловік вже не може простити її, бо він пішов у світ інший, прощення від Бога в даній ситуації цілком достатньо. Тому не варто місяцями лити сльози і впадати в депресію, потрібно піти до Бога і принести покаяння в тих вчинках, здійснюючи які, ми зробили невірний вибір по відношенню до померлого.
А душі чоловіка тепер важливо не те, плаче дружина чи ні, а те, чи буде вона за нього молитися, чи буде творити справи милосердя заради порятунку його душі. Це найголовніше, чим ми можемо і повинні допомогти нашим померлим близьким.
– А що людям заважає пробачити себе? Адже багатьом дуже складно не звинувачувати себе за той чи інший вчинок …
– Пробачити себе … це було б занадто просто. Ні пробачити сама себе, ні виправдати людина не може. Ми часто намагаємося це робити, але полегшення не настає. Ми сто разів на день можемо сказати собі, що ми себе прощаємо, але результату не досягнемо. Чому? Тому що совість, яка є голосом нашої душі, продовжує нас викривати. Ми самі не можемо пробачити себе тому, що душа наша не прийме цього вибачення і все одно буде мучити і нагадувати. Звичайно, ми можемо заглушити голос совісті на деякий час – вином, загулом, справами. Ми можемо відтіснити цей голос в глибини підсвідомості, але потім він все одно прорветься. По-справжньому пробачити і заспокоїти нашу душу може тільки Бог. Саме для цього й існує покаяння!
– А що таке совість? Чому вона може змушувати нас так страждати?
– Святі отці говорили: совість – голос Божий. Як пише святитель Феофан: «У нас є невсипущий страж – совість. Що зле зроблено, вона ніяк не пропустить; і як ви їй не тлумачте, що то нічого, а це зійде, вона не перестане твердити своє: що зле, то зле … Совість завжди є наш моральний важіль[2]».
Тому вона нас постійно і будить, постійно дає якісь сигнали. Тільки ми її найчастіше сприймаємо як щось, що заважає нам. «Ось щось душу гризе, мучить, ніяк не перестане … Скільки можна!», – думаємо ми. А в критичні моменти совість прямо говорить: «Іди, покайся, ти вчинив гріх». Кожен грішний перед іншими: до когось ми споживацькі поставилися, з кимось немилосердно вчинили, комусь слово грубе сказали, принизили, не підтримали у важкий момент. Це у всіх буває, на жаль, більшою чи меншою мірою, і з цим потрібно боротися. Як? Покаянням, виправленням свого життя.
Причому якщо людина померла, це не означає, що виправлятися, ставати добрішими, терпимішими вже пізно. Адже у нас є й інші близькі люди. Ми можемо винести урок з наших проступків, навчитися проявляти більше любові до людей, а якщо винні перед ними – просити вибачення, поки людина ще з нами, поки ще не пішла.
А що стосується нашої провини перед померлим: якщо ми покаємося у своїх невірних кроках, то будемо прощені Богом, отримаємо невимовне полегшення душевне, зможемо жити далі з очищеною совістю. Але покаяння повинне бути щирим. Тому що тільки після щирого покаяння совість (голос Божий) заспокоюється. А якщо не покаємося, то цей вантаж наших помилок, нашої провини постійно буде з нами. Але, незважаючи на очевидність того, як треба діяти в даних ситуаціях, як полегшити душу, – люди здебільшого не йдуть до Бога, не приносять покаяння.
Багато хто, не знаючи як заглушити голос Божий, намагаються знайти свій вихід: починають себе винити, займаються самоїдством, деякі впадають в розпач і намагаються покінчити з життям. Інші, навпаки, «йдуть в загул», ведуть розпусний спосіб життя, щоб ніколи було подумати і подивитися на себе тверезо, заглушають голос совісті чим завгодно: горілкою, наркотиками, розгнузданими розвагами. Але в рідкісні моменти совість дає про себе знати і підказує, що є тільки один правильний спосіб позбавлення від страждань – це покаяння і молитва за душу покійного. Але йти до храму, до Бога – це ж так важко, потрібно себе ламати, пересилювати, легше «напитися і забутися».
– Але найчастіше люди просто не знають, як себе вести при втраті близького, куди звернутися за допомогою, як заспокоїти душевний і фізичний біль?
– Так, здається, що сил немає ні на що, і крім болю нічого не відчуваєш. Але насправді, це не є відсутність сил … Дану ситуацію можна порівняти із заняттями на велотренажері. Ми крутимо педалі, нам важко, але ми нікуди не їдемо. Руху – нуль. А сили йдуть. Ось і всі душевні переживання, коли вони спрямовані не туди, можна уподібнити роботі вхолосту. І біль не проходить, та ніякого руху вперед немає, і сил вже не залишається. Просто прокручуються колеса.
І так може проходити рік за роком, поки людина не зрозуміє, що велосипед не їде, і якщо нічого не змінити, то він не поїде ніколи. Якщо ми не зрозуміємо чогось важливого, то ніколи не зможемо по-справжньому примиритися зі смертю близького, не зможемо жити нормальним життям, а не існувати.
Найчастіше нас турбує те, чого ми не встигли зробити по відношенню до близької людини, якої більше немає поруч. Недодали кохання, не попросили вибачення за свої образливі вчинки. Всі ми, як правило, відчуваємо, що чимось зобов’язані померлому. Але кому ж тепер віддавати? Це питання і приводить нас в шок і втягує у депресію. Ми не розуміємо, що ж нам тепер робити. Ми не орієнтуємося в ситуації, і тому починаємо панікувати і впадати у відчай. Коли людина була жива, ми знали, як вести себе з нею; тепер же ми відчуваємо себе безпорадними, як сліпі кошенята. З’являється маса почуттів (агресія, відчай, всепоглинаюче почуття провини), які вимотують нас і фізично, і психологічно, і духовно.
– Що ж нам необхідно зрозуміти, щоб наша душевна робота не проходила вхолосту? На що спрямувати свої сили?
– Перш за все, зрозуміти, що людина, якої з нами немає, тепер з Богом. І будь-який зв’язок з тим, хто пішов, може здійснюватися тільки через Бога. Чи пожертвуємо чимось заради Бога – і померлий відчує цю жертву, чи попросимо вибачення у Бога – і наш близький буде прощений. Наша молитва за покійного здатна дати йому все те, чого він зараз найбільше потребує.
Навіщо душі померлого всі наші голосіння, сльози, розкішні вінки на кладовищі, мармурові пам’ятники, дорогі поминки, зворушливі промови тощо? Все це потрібно нам, живим. А його душі важливіше за все наші молитви, милостиня і справи милосердя.
Ми не віддали гроші, які брали в борг у покійного? Віддамо їх бідним або витратимо їх на якісь богоугодні справи. Цим самим ми дійсно з користю повернемо їх душі покійного. Немає грошей? Будь ласка, є милосердя. Якщо людина багато для нас зробила, вкладала час і сили – ми все можемо віддати їй. Як? Якщо будемо з любов’ю і турботою ставитися до дітей, бідних, хворих, людей похилого віку. Можна виявляти більшу любов і до своїх дітей, більше приділяти уваги їх духовному вихованню.
Так ми віддамо борг душі покійного – саме тією самою монетою, яку душа покійного може прийняти. Ось тоді зникне стан фізичної і душевної знемоги і спустошення. Тому що буде реальний рух вперед, а не просто прокручування коліс на велотренажері.
– У багатьох, хто втрачає близьких, елементарно бракує знань, куди звертатися, що робити?
– Ну, це ж все від нашої культури йде. Протягом століть були такі знання, і ними успішно користувалися, а зараз ми ними нехтуємо. Воліємо плисти за течією … і заливати горе алкоголем.
Що ми робимо, коли у нас болить зуб? День ми можемо терпіти біль, заглушаючи його знеболюючим. Але проходить час, і ми розуміємо, що зуб треба лікувати, адже біль виник неспроста! Нам стає очевидно, що цей біль буде доти, поки ми не звернемося до лікаря.
Звичайно, душевний біль – дещо інший біль. І лікар в даному випадку – не стоматолог, а Бог. Іноді якась допомога приходить від психолога. Але це не основна допомога. Основна – від Бога. Століттями існував правильний алгоритм: померла людина – насамперед треба йти до церкви, допомагати душі померлого, а не накачувати себе відчаєм. У першу чергу треба думати не про себе, що нам погано, а про померлого – що йому потрібні наші молитви. І от коли починаємо молитися, творити справи милосердя, у нас самих сили з’являються, і біль наш слабшає. Це перевірено тисячолітньою практикою. Якщо ми відкидаємо цей шлях до одужання, то так і будемо мучитися від болю. І навіщо? Душі покійного ми при цьому не допоможемо, собі теж тільки нашкодимо.
– А як можна допомогти людині, яка переживає втрату близького? Чим її втішити, підтримати?
– Людина, яка переживає смерть близького, повинна поділитися своїми почуттями. Прості люди, які не є фахівцями-психологами, здатні втішити тим, що можуть привести до Бога, Який і є Втіха, або направити до мудрого, досвідченого священика. З людини поганий утішник в даному випадку.
У життєвому плані можуть підтримати друзі, взявши на себе тягар якихось витрат, праць, організаційну частину похорону, догляд за дітьми (поки батьки у важкому душевному стані), щоб людина могла більше уваги приділити власній душі і через це хоч трохи втішитися.
Можна просто слухати людину, дати їй виговоритися. Не можна залишати її наодинці з бідою, особливо в перші дні. Але не кожен здатний перебувати поруч з людиною у скорботі, приймати і розділяти її біль і горе. Більшості з нас це неприємно. Нам же хочеться весело жити, насолоджуватися, не замислюючись про сумне, а якщо і говорити про щось, так попліткувати, пообговорювати. А тут такий біль! Але якщо ми дійсно хочемо людині допомогти, то повинні чимось пожертвувати. У даному випадку – станом власної стабільності, своїм душевним спокоєм. Недарма кажуть: розділене горе – півгоря. Це важко, але якщо ми сильні люди і щиро хочемо допомогти, то повинні терпляче слухати.
Автор дякує за допомогу у підготовці матеріалу Еліні Бурцевій та Ользі Покалюхіній.
Загрузка...
