Як позбутися від рабства минулого і перестати страждати від чорної скорботи

– Досить часто після смерті близького люди майже перестають цікавитися подіями повсякденності, подумки занурюються у минуле і живуть одними спогадами. Буває, що навіть квартиру перетворюють на музей померлого, залишаючи всі його речі на своїх місцях («як було при ньому») і оточуючи себе великою кількістю його фотографій. Така поведінка взагалі нормальна?

– Через стан горя потрібно пройти. І це не завжди вдається зробити швидко. Щоб знайти вихід з важкої ситуації, потрібно багато сил і часу. В принципі, все описане вище – нормальна реакція людини, яка переживає втрату близького. Але супутній таким проявам етап переживання горя не повинен тривати роками. Інакше тривале занурення в минуле обернеться життєвою кризою, коли вже потрібна допомога професійного психолога.

До речі, поринати з головою в ілюзорний світ спогадів схильні не тільки ті, хто втратили рідних, але іноді і ті, у кого серйозні психологічні проблеми в різних областях в реальному житті. У людей, які потрапили в кризову ситуацію, досить часто запускається психологічний механізм відходу в минуле, де вони намагаються сховатися від дійсності або відшукати в ньому причину своїх нинішніх страждань.

– Чи означає це, що занурення у спогади іноді допомагають людині в горі?

– На перших порах відволікання від реальності може принести користь. Справа в тому, що спогади пом’якшують удар і допомагають адаптуватися до дійсності. Але як у будь-якій справі тут теж треба знати міру, інакше замість адаптації до нових умов можна потрапити в залежність від минулого, від якої позбутися досить важко. При гострій формі такої залежності спогади починають діяти на звиклу до них людину подібно до наркотику, коли жити без мрій їй стає зовсім не під силу.

– Але ж люди не просто згадують минуле, багато хто думає про те, де і в чому вони помилялися стосовно померлого, чим його образили. Може бути, такий аналіз своїх помилок необхідний, щоб впоратися з горем?

– Звичайно, «робота над помилками» – річ корисна, але все питання в тому, для чого її робити. У Євангелії сказано: «По плодам их узнаете их» (Мф. 7: 16). Ось і сенс «роботи над помилками» можна дізнатися тільки по результату, до якого вона приведе.

Коли відбувається нещастя, багато хто вперше замислюються про сенс життя, про Бога, про вічність. Перегляд у відповідності з новими думками і духовним досвідом своїх поглядів на світ – це і є робота над найбільш можливою помилкою в нашому минулому – над неправильним, примітивним, споживчим, егоїстичним безбожним світоглядом. Якщо людина проаналізувала і усвідомила свої недосконалості і змінила ставлення до близьких, якщо вона стала більш духовною і милосерднішою (почала допомагати нужденним, творити справи милосердя, молитву і милостиню заради покійного), то, без сумніву, це добрий плід.

Але якщо результатом аналізу минулого стане невтішна, чорна скорбота, депресія, бездуховність, алкоголізація, небажання жити, відсутність смирення і духовного розвитку, то краще б такої роботи взагалі не було. Скоріше це можна назвати зануренням у ще більші помилки.

З минулого треба брати лише важливе, корисне і йти з ним в майбутнє. Але найчастіше ми або тягнемо з нього весь негатив, переживаючи його заново, або навпаки – як у солодкі сни занурюємося у спогади про щасливі минулі дні і боїмося прокинутися у реальності, яка нас травмує. Втечею в минуле ми намагаємося врятуватися від змін, що наступили в нашому житті. Ми ховаємося в ньому, як у густому тумані, тому що боїмося приймати відповідальність за сьогодення. А результат «застрявання» у минулому завжди один – страждання тривають, і проблеми не вирішуються.

–  А як навчитися брати з минулого тільки корисне?

–  Перш за все відмовитися від власного егоїзму, хоча б частково. Поясню на прикладі. Під час воєн гинули мільйони людей і мільйони отримували у зв’язку з цим сумні звістки. Але люди не занурювалися в безутішну скорботу, не йшли всіма думками в минуле, а продовжували жити, долаючи всі біди і втрати, бо не шкодували себе так, як робимо це сьогодні ми. Тоді вони думали не про своє горе, а про порятунок Батьківщини, про майбутнє дітей і допомогу душам полеглих воїнів. Людям ніколи було занурюватися у спогади, воскрешаючи в пам’яті всі подробиці минулого. А якщо вони і знаходили для цього небагато часу, то пам’ятні образи не заважали їм, а навпаки, давали сили для подальшої боротьби. У роки війни всі намагалися допомогти один одному, жертвуючи при цьому своїми особистими інтересами, яка вже тут насолода власним стражданням.

Запам’ятайте, глибока скорбота зі зреченням від реальності і життя минулим – не показник любові і пам’яті про померлого, а справжнісінький егоїзм. Подивіться: «застряглим» у своєму горі набагато важливіше вони самі, їхні переживання, ніж доля близьких, які живуть поруч і молитовна допомога душі покійного.

Очевидно, що ступінь гостроти та тяжкості переживання горя дуже часто обумовлений ​​саме співвідношенням в людині егоїзму й альтруїзму. І чим більше в ньому «его», тим важче пережити горе. Якщо ж у душі переважає самопожертва, то всі негаразди і нещастя долаються набагато легше.

Припустимо, сталася велика повінь. Нормальна людина швидко збере близьких, візьме тільки документи і найнеобхідніші речі, а потім зробить все можливе, щоб допомогти сусідам і разом з усіма залишити зону затоплення. Егоїст в цій же ситуації в першу чергу постарається врятувати своє майно, буде переживати за нього, чекати рятувальників, злитися і боятися. Про допомогу іншим тут не може бути й мови.

На жаль, у своїх духовних і психологічних проблемах ми часто уподібнюємося до другого персонажу. Тільки замість особистих речей у важких життєвих ситуаціях виступають наші емоції і переживання, які для нас так цінні, що ми забуваємо про інших людей.

Деякі не здатні горювати навіть з такого трагічного приводу, як смерть близького, бо надто зациклені на собі. Їм немає справи до оточуючих, окрім власного «я» вони нікого не визнають, і їх байдуже ставлення до чиєїсь смерті – наслідок егоїзму. У той час як себелюбець, який переживає, страждає від невтішного горя і нескінченно шкодує себе і свої нездійснені мрії. Це «дві сторони однієї монети» – егоїзму.

Хочете взяти з минулого тільки потрібне, тоді більше думайте про інших і саму малість – про себе. І ніякого «застрявання» в горі не буде.

–   Але ж багато хто саме так і «застряють»!

–  На жаль, через егоїзм, «корозію» віри і релігійної культури в наш час це трапляється дуже часто. Величезна кількість людей живе минулим, при цьому сильно страждаючи. Під час консультацій іноді просто дивуєшся, скільки часу, сил і емоцій витрачає ця духовно змучена і нещасна людина на найдокладніші спогади про трагічні моменти життя. Буває, що під час бесіди мало не фізично відчуваєш тяжкість тієї непосильної ноші, яку вона несе на собі, ту страшну муку, з якої вона тягне за собою «віз минулого», важко навантажений відчаєм, образами, виною, розчаруваннями і втратами. У такі моменти я мимоволі задаюся запитаннями: навіщо ж вона звалила на себе всю цю тяжкість? Чому живе в цьому психотравмуючому світі? І чим в результаті такого духовного самокатування минуле може їй допомогти тут і зараз? Як це не сумно, але найчастіше абсолютно нічим.

– Але невже минуле ніяк не допомагає теперішньому? Хіба не завдяки йому ми починаємо розуміти причину події?

– Причину чого? Смерті близького? Давайте уявимо, що лавина, яка зійшла з гір, принесла безліч руйнувань. Найрозумніше буде рятувати людей і відновлювати зруйноване або вишукувати причину катастрофи? Однозначно – перше. Адже якщо й знайдеться камінь, з якого почався обвал, то, навіть поставивши його на місце, ми не зможемо повернути час назад, щоб не допустити трагедії.

Так і в житті. Далеко не завжди пошук передбачуваної причини того, що сталося позитивно впливає на сьогодення. Набагато частіше поглиблення в минуле абсолютно марне, а іноді і вкрай шкідливе. І часто це поглиблення саме веде до появи важких психологічних проблем.

– Чому ж багатьом людям не вдається жити реальним життям, подолати цю тягу до спогадів і порвати з минулим?

– Причин може бути багато. Ось основні:

1. У минулому нам затишно і не страшно.

Схоже, це найпоширеніша причина, чому деякі люди живуть своїм минулим. В основному, це інфантильні по складу характеру люди. Сьогодення та майбутнє лякають їх своєю невизначеністю і вселяють у них невпевненість. А в минулому вони знаходять відпочинок від своїх переживань і комплексів, адже воно не підведе, не обдурить і не налякає – там все вже сталося, владналося і усталене. Там все відомо, навіть якщо і було не дуже щасливо.

У своєму бажанні сховатися від лякаючою реальності такі люди нагадують страуса, який сховавши голову в пісок, не здатний побачити хижака, який до нього наближається. Якби він не ховав голову від реальності, то міг би врятуватися, а так ситуація складається явно не на його користь.

Ось і ми, замість того щоб подивитися в очі теперішньому, ховаємо свої думки в минуле, живемо їм, розглядаємо з різних сторін подробиці недавніх подій, крім того, придумуємо теорії про те, що наше минуле робить великий вплив на сьогоднішній день, і ми неодмінно повинні знайти цей взаємозв’язок із сьогоденням. Але тільки ця брехня нас не рятує. І неминуче настає момент, який повертає в сувору реальність. Ось тут нас і захльостує чергова хвиля кризи.

2. Ми не хочемо змінюватися.

Щоб існувати в гармонії з сьогоденням, потрібно постійно працювати, бути відповідальним, змінюватися і пристосовуватися (у хорошому сенсі). Але, на жаль, дуже багатьом просто лінь і зовсім не хочеться «корпіти» над собою (рухомі власною гордістю ми чекаємо, що «світ прогнеться під нас»), вчитися, аналізувати і думати. Останнє у нас зазвичай виходить гірше за все – жити розумом ми не вміємо, тому нами керують почуття. Звідки тут узятися відповідальності за власне життя і вчинки? За великим рахунком ми просто бажаємо мати то одне, то інше, а якщо отримати бажане не вдається, то намагаємося втекти від травмуючої реальності. Тікаючи із сьогодення в минуле, ми як би перекладаємо власну відповідальність і провину за все, що з нами відбувається на те, що кануло в Лету. І зазвичай це у нас прекрасно виходить. Тільки от наше життя при цьому нітрохи не поліпшується, а ми так і залишаємося неосвіченими, ледачими і пасивними.

3. Нам вічно заважають недороблені справи і травмуючі події.

Ми всі кудись поспішаємо, не встигаємо, забуваємо щось зробити чи робимо неправильні вчинки. А після того, що сталося переживаємо і довго в подробицях перебираємо в пам’яті все, що нам завадило, всі деталі негативних обставин, що склалися. Ми ніби подумки відкручуємо плівку подій назад, з тугою розглядаючи кожен її кадр і страждаючи від того, що змінити в цьому фільмі вже нічого не можемо.

Уявімо таку просту ситуацію:

Людина запізнюється на літак, нервує, ловить таксі і приїжджає в аеропорт перед самою відправкою рейсу. Схопивши сумки, вискакує з машини і несеться на реєстрацію – встигає, проходить на посадку, заспокоюється. І коли літак вже злітає, вона раптом з жахом згадує, що: по-перше, забула у таксі дуже цінну річ, а по-друге, не подзвонила вранці людині, з якою хотіла зустрітися в аеропорту, щоб передати їй щось важливе.

Але змінити нічого неможливо. Забуту в таксі річ шкода, а провина за зустріч, що зірвалася, змушує на себе злитися … Але літак уже в польоті, і ця реальність змушує змиритися з тим, що сталося, і прийняти все, як є.

У такій ситуації людина може подумати про майбутнє – про те, що тепер можна зробити, як вона буде вибачатися за зустріч, що не відбулася, і чим компенсує забуту в поспіху річ. Знайдені варіанти допоможуть прийняти подію, і вона буде летіти далі, давши собі слово наступного разу готуватися до польоту заздалегідь і нічого при цьому не забувати.

Але уявіть собі, що, сівши в літак і згадавши про забуте, людина так і не заспокоюється. Замість того щоб все обдумати, прийняти рішення і зробити відповідні висновки, вона починає з виттям метатися по салону і журитися про невдачі. Це наочний приклад того, що відбувається, коли люди замість осмислення теперішнього і майбутнього занурюються в минуле, тонуть в ньому, продовжуючи знову і знову переживати травмуючі подробиці. А потім ще й мучити себе мріями: як було б добре, якби або час, або літак можна було б повернути назад і все влаштувати по-іншому!

Але який толк у всіх переживаннях, думках і фантазіях типу «якби, та якби …»? Адже, як відомо: «Життя неможливо повернути назад, і час ні на мить не зупиниш».

4. Образи, які накопичилися, тягнуть назад.

Як можна уявити почуття образи? Мені здається, у вигляді канату, який міцно пов’язує нас з тими, хто образив. І поки ми не перерубимо його, будемо знову і знову подумки повертатися до кривдника, щоразу відчуваючи нове страждання. Виходить замкнуте коло. Рабство у почуття образи …

Як часто доводиться чути: «Це все зі мною сталося тому, що мене зрадили, кинули, не навчили, недолюбили, тому що він помер …» Мені щиро шкода таких людей – вони не бачать канату, який їх обплутав, який не дає йти вперед і все життя тягне назад.

Ось найпростіші, але вельми наочні приклади того, як нерозумно все життя збирати і тримати при собі образи. Одну людину в дитинстві в лісі дуже сильно покусали комарі. Хіба нормально, ставши дорослим, не ходити в ліс через стару дитячу образу на кровососів? Інший в школі отруївся сиром, так що тепер через це все життя не їсти цей продукт, затаївши образу на всю молочну промисловість? Хтось дитиною впав з велосипеда. Чи виправдано ігнорувати цей засіб пересування, ображаючись на два неслухняних колеса? Звичайно ж, це просто нерозумно і нелогічно.

А адже ми і в більш складних ситуаціях чинимо так само: покірно дозволяємо старим образам і переживань позбавляти нас справжнього, сьогоднішнього життя.

Що ж робити з образами? З ними треба прощатися! Багатьом це зробити непросто, тому що до своїх «улюблених образ» вони давно звикли і навіть якоюсь мірою з ними зрослися. Вони просто не знають, як жити вільними. З тієї ж причини бояться виходити на волю в’язні. Реальний світ і справжнє життя страшать їх, у той час як в’язниця – дім рідний, де все знайоме і звичне.

Тільки нам вирішувати: чи залишатися в темниці свого минулого, втрачаючи при цьому справжнє повноцінне життя, або ж вибратися на свободу?

Бажаючим розрубати «канат» слід знати, що проти образи дієвий тільки один засіб – ПРОЩЕННЯ, якому в християнстві не даремно надається таке велике значення. Святі отці бачили, що кожен з нас обплутаний безліччю рабських зв’язків з минулим і знаходиться в полоні власних образ, через це ми позбавлені повноцінного життя і не можемо повністю прийти до Бога.

При бажанні без зусиль можна знайти масу літератури, де відображено безцінний досвід найбільших подвижників Божих. Крім того, про образи корисно буде прочитати іншу мою статтю «Прощення – це звільнення себе» ( див.: https://vetkaivi.ru/main/proshenie?id=221 ).

5. З минулим нас пов’язує почуття провини.

На жаль, немає людей, які не здійснювали б помилок. І усвідомити їх дано нам не відразу, розуміння своєї неправоти приходить набагато пізніше. Але у померлого вже неможливо попросити вибачення, тому почуття провини, сором за свої вчинки мучать нас і не дають жити нормальним життям. У своїх думках ми намагаємося повернутися в той час, коли нічого ще не сталося, і починаємо програвати варіанти нашої можливої поведінки. Приходить відчуття, що все могло скластися значно краще, якби … Ми настільки захоплюємося цією грою, що потрапляємо в рабство минулого, починаючи їм жити. З маніакальною завзятістю ми намагаємося повернути час назад, знову і знову повертаючись до думок про те, як могло б скластися життя, якби не наша «фатальна» помилка.

Так реальність поглинається почуттям провини, яке в даному випадку є замаскованою образою, але тільки образою іншого плану – спрямованою на самого себе. Це дуже хворобливий стан, коли ти усвідомлюєш і каєшся в тому, що своїми діями та словами образив не тільки іншого, а й самого себе – свою честь, гідність, свою подібність до Бога. Як же вирватися з цього кола? Відповідь однозначна: отримати прощення від Бога. Християнство стверджує, що наша совість – це голос Божий. І пробачити душу, і заспокоїти її може тільки Бог. Якщо Він прощає вам гріх по відношенню до близького, то й душа померлого близького, яка знаходиться у Бога, прощає вам всі свої образи.

– А чи не досить людині пробачити себе саму? Наприклад, подумки повернутися в минуле і, як би перегравши ситуацію, виправити її?

– Це цілковитий абсурд, хитрий трюк, який інколи пропонується деякими сучасними психологами. Як, втім, і багато інших методів, що обіцяють за кілька сеансів зі страждальця зробити людину щасливу і всім задоволену.

Чому неможливо пробачити себе самого? З тієї ж причини, чому не можна самого себе об’єктивно оцінити і бути самому собі мудрим порадником і вірним другом. Людина, яку мучить почуття провини, потребує не фальшивої ілюзії вибачення себе (це можна собі навіяти, але недовго триватиме ця ілюзія вибачення), а в сьогоденні примирення зі своєю совістю. У справі вибачення повинні брати участь двоє: хто просить і хто прощає, а якщо людина сама в обох обличчях, це тривожний симптом роздвоєння особистості. До того ж, в першу чергу, ми повинні отримати прощення від Бога. Він і є вища Любов і вище Прощення, тільки Він поза часом. І якщо Бог нас простить, то ми будемо прощені по-справжньому, а не у власних ілюзіях під час сеансу у психолога.

У цьому легко переконатися. Подивіться на людей, які пробачили себе, але ніяк не можуть позбутися мук совісті. І на тих, хто щиро покаявся перед Богом. Різниця очевидна.

Звичайно, покаяння перед Богом не виключає і визнання провини перед тим, кого ми образили, але якщо така можливість насправді є.

– Виходить, що залежність від минулого калічить все подальше життя. Саме тому треба намагатися жити тільки теперішнім?

– Важливо завжди пам’ятати, що реальне життя відбувається тільки зараз – в теперішньому часі. І тільки тут можна щось міняти і змінюватися самому.

Всі мудреці і філософи давнини закликають людину цінувати теперішній момент, а всі світові релігії вчать бути вдячними за те, що ти маєш зараз. Як би не було важко, треба шукати радість у кожному дні, а не тікати в «туман минулого».

Ми не можемо і не повинні жити минулим. Воно поступово йде з нашого життя, залишаючись в пам’яті, як кадри давно переглянутого фільму. І тільки від теперішнього може залежати наше життя зараз і в майбутньому.

І якщо обставини не дозволяють нам піти від негативної ситуації або змінити її, то найкраще, що ми можемо зробити, – прийняти її. Примиряючись, ми не стаємо слабше, навпаки – тільки духовно сильніше і мудріше.

Той, хто здатен прийняти горе, вже наполовину з ним впорався, він зможе знайти шляхи виходу і поставити нові цілі. Примирення з життям – проста і глибока мудрість, якій завжди слідували наші предки, які б страшні удари долі їх не наздоганяли.

– Але як же можна прийняти горе? Напевно, ця важке завдання не всім під силу?

– Це дійсно не просто. Прийняття – це смирення перед реальністю і волею Божою. І тому, хто свідомо шукає Бога і хоче зрозуміти Його промисел про себе, а не йде на поводу власних егоїстичних бажань, – все по плечу.

Я люблю наводити такий приклад: коли трирічна дитина б’ється в істериці, не погоджуючись з батьківською волею, і голосно кричить, вимагаючи щось, що їй може нашкодити. Незважаючи на всі свої старання, вона нічого не отримує. Більше того, своєю істерикою і примхливими «вимогами» робить тільки гірше собі самій.

Ось і ми перед Богом – ті ж маленькі діти. Кожен зі своїми непомірними амбіціями, гордістю, зарозумілістю, вимогами і істериками. Ми бажаємо, щоб все було так, як нам хочеться. Його воля нас зазвичай не цікавить. А якщо вона нам відкривається, то ми не збираємося з нею погоджуватися.

Найрозумніше – просто навчитися довіряти Богові.

Щоб зрозуміти, що Він від нас чекає, треба прагнути до пізнання Бога, намагатися почути Його душею. А для цього доведеться потрудитися: через спілкування з Богом в молитві і Таїнствах, через милостиню і справи милосердя. Саме так нас вчили пізнавати Бога ті, хто самі побачили Його, – люди святого життя.

Зрозумівши промисел Божий, закінчивши свою безплідну істерику, ми примиряємося з Його волею. А значить, починаємо вилазити з ями кризи.

–  А чи не вийде так, що ми поступово почнемо забувати дорогих нам людей, якщо перестанемо жити минулим?

– Звичайно, ні! Пам’ятати минуле і жити їм – абсолютно різні речі. Адже всі ми можемо пам’ятати те хороше, що було, і цінувати це, але жодною мірою не повинні жити лише тим, що минуло.

Наприклад, вчора ви провели чудовий вечір з друзями, душевно поговорили, відпочили і смачно повечеряли. Але якими б яскравими НЕ були враження про той час, ви все одно не зможете насититися вчорашньою їжею – ні наступного дня, ні через тиждень. Хоч як завгодно детально згадуй всі страви, але голод залишиться в реальності, а вишукані страви – у минулому. І ці дві «паралельні прямі» ніколи не перетнуться.

Це дуже важливо розуміти: збереження світлої пам’яті про близького і важка залежність від спогадів – дві протилежності. Людина, яка живе скорботним минулим, абсолютно не здатна до світлої пам’яті, до чистих спогадів, без надривів і кошмарних тяжких переживань. А той, хто знаходить у собі сили жити любов’ю до людини, яка пішла в інший світ, не занурюється в чорне і невтішне горе.

– Може бути, деякі люди занурюються у минуле абсолютно не усвідомлено? Просто важкі душевні травми змушують їх йти від нестерпної дійсності.

– Всупереч нашій волі зіштовхнути нас у минуле ніщо не може – ми самі поринаємо в нього з головою.

У світі безліч людей щодня зустрічається з важкими психологічними ситуаціями, переносить страждання і втрати. І переживання такої трагедії, як смерть коханих, рано чи пізно стосується кожного. Але всі ми від природи наділені здатністю адаптуватися, тому що в нас закладені психофізіологічні механізми, що допомагають звикати навіть до дуже трагічних змін. Це величезний рятівний ресурс. Залишаючись в минулому, закопуючись в нього, ми відключаємо у себе ці важливі механізми, тим самим не дозволяючи собі підлаштовуватися під реальність і позбавляючи себе нормального життя.

–   Як же звільнитися від вантажу минулого?

–  Працювати над собою і бажати досягти результату. Життя в минулому – не що інше як банальна і дуже шкідлива залежність.

Багато хто вважає, що звільнитися від постійного «програвання» подій минулого абсолютно неможливо. Це не так. Згадайте, як сотні років покоління за поколінням наші предки знаходили в собі сили зосереджуватися на реальності і не давали минулому правити їх долями. Вони наполегливо йшли вперед, змирившись, переосмисливши своє життя і зробивши потрібні висновки. Якби вони жили минулим, то нас з вами б просто не було.

– Але ж люди навряд чи хочуть залежати від минулого, але, як не намагаються, все одно повертаються до своїх спогадів. Чому так відбувається?

– І алкоголік знає, що йому буде погано після пиятики, але при цьому не перестає пити горілку, щоразу страждаючи похміллям і відчуваючи всі негативні наслідки, які включають в себе ряд проблем в сім’ї та на роботі. А наркоман хіба бажає вживати героїн і залежати від нього? Ні, звичайно. Те ж саме стосується й інших наших пристрастей. Невже заздріснику подобається заздрити? Та це ж просто болісно: постійно переживати про те, що хтось краще, успішніше, багатше, розумніше за тебе. Переживання від заздрості – кошмарні, що руйнують душу людини, почуття. І той же самий жах чекає того, хто засуджує, жадібного, ненажеру і т. д.

Так що стійкий зв’язок з минулим має ще одну особливість, про яку ми раніше не говорили. Ця тяжка залежність – до всього іншого, не що інше як пристрасть, подібна всім іншим людським пристрастям.

–   Досить несподівана заява. Тоді що ж таке пристрасті?

– Це сильні, стійкі, всеохоплюючі почуття, прагнення, бажання, що домінують над іншими спонуканнями людини і які призводить до зосередження на предметі пристрасті. Основною ознакою пристрасті є її дієвість, злиття вольових і емоційних моментів. Часто слово «пристрасть» використовується як синонім слів «найсильніша емоція», «афект».

Зверніть увагу, що в латинському (passio), німецькою (Passion) і російською мовами це слово перекладається або має значення «страждання». У нас під пристрастю здавна розумілося «мука, тілесний біль, душевна скорбота, туга».

Вся справа в тому, що будь-яка пристрасть бере владу над людиною, роблячи її залежною від себе. А як відомо, всяка залежність приносить нам душевний біль, і ми б з радістю відмовилися від цих мук, але зробити цього не можемо. І наша залежність від «пережовування» минулого – така ж пристрасть, яка тримає нас в рабстві і змушує страждати. За своїми наслідками вона так само шкідлива і болісна для душі, як і всі інші згубні людські залежності.

–  Звідки ж беруться пристрасті?

–  Джерелом пристрастей вважають деяких енергетичних сутностей, яких у християнстві іменують бісами. Паразитуючи на душі людини, вони змушують її хворіти і страждати. Важливо сказати, що пристрасті часто можуть паразитувати на добрих за своєю суттю силах і прагненнях, вкладених Богом у людину. При цьому вони здатні перетворювати піднесену любов в її антагонізм – любовну залежність, а світлу пам’ять про дорогу людину – в чорну невтішну скорботу. І чим довше пристрасть паразитує на душі жертви, тим вона стає сильнішою.

–  А як боротися з нав’язливими думками про минуле, щоб позбутися від них назавжди?

– Усім, кого мучать різні нав’язливі думки, раджу прочитати статтю «Психологічні та духовні методи подолання нав’язливих думок» (https://www.memoriam.ru/main/kak_perezit?id=233).

Будь-яку хворобу можна вилікувати, якщо вона не запущена. Але ми наших пристрастей не помічаємо, приймаючи їх за свої особливості, тому хвороба прогресує. Як цинічно жартують медики: «Немає здорових, є недообстежені». Ми всі хворі пристрастями, але не бачимо цього, тому що не намагаємося зрозуміти, де норма здоров’я душі і в чому полягає патологія при невідповідності цій нормі.

–  А як діє на нас пристрасть?

– Ми самі досить часто розпалюємо «пожежу пристрастей», замість того щоб її попередити. У той час як люди святого життя вчать нас розпізнавати пристрасті з самого початку їх зародження і «гасити» ще на тому рівні, коли помітна лише одна іскринка.

Як діє і зміцнюється в наших душах пристрасть, пояснював ще найбільший аскет, подвижник, чудотворець, людина святого і найчистішого життя преподобний Ніл Сорський.

Він говорив про те, що розрізняють наступні ступені поступового розвитку пристрасті:

Прілог – стан, коли без нашого на те бажання торкаються душі пристрасні уявлення. Вони можуть у нас увійти як через зовнішні органи (пов’язані з дотиком, зором, відчуттями смаку і т. п.), так і через внутрішні почуття (пов’язані з душею, уявою, бажаннями).

На цьому етапі пристрасні помисли нічого поганого нам поки не роблять. Але близьке їх знаходження вже небезпечно. Тому гасити іскри пристрастей, що з’явилися, краще і легше всього в даний момент.

Поєднання – добровільний роздум про предмет пристрасті, що веде до ще більшої небезпеки впустити в себе цей ментальний вірус.

Цей етап можна порівняти з розпалюванням маленького багаття, загасити яке поки ще цілком реально.

Полонення – стан, коли ментальний вірус вже починає захоплювати душу. При цьому порушується внутрішній спокій, починає пропадати воля, людина стає вразливою для пристрасних помислів, їй стає важко чинити опір і контролювати себе розумом. З великими труднощами, але стримувати себе ще можливо.

Це вже «велике багаття», який і є початок хвороби.

Пристрасть – довготривале і те, яке звернулося в звичку, тішення пристрасними помислами, що йдуть від ворога, і усталене від частого роздуму, мріяння та співбесіди з ними.

Це вже етап хронічної, важкої хвороби, подібний лісовій пожежі, яка сама по собі захоплює все нові і нові площі і в кінцевому підсумку залишає за собою випалену пустелю.

Саме в цьому важкому стані знаходяться ті, хто переживає горе: їх «захльостує» скорбота, і вони нічого не можуть зробити. Це не що інше, як перехід зі стану полонення (коли людина розмірковувала, думала, фантазувала про померлого, занурювалася в минуле) до самої пристрасті (коли вже важко контролювати себе). Потім на деякий час може наступати ремісія – коли пристрасть в якійсь мірі задовольняється і слабшає. Але незабаром гойдалки гойднуться в інший бік: пристрасть знову зміцніє, захопить, заподіюючи пронизливий і болісний душевний біль.

Найжахливіше, що поглинуті пристрастю люди не можуть критично оцінювати свій стан. У тих, хто переживає горе, спотворюється реальність, вони страждають, але не в силах знайти вихід. Їм здається, що все навкруги жахливо і не має сенсу, і так буде завжди. Насправді це просто сприйняття спотвореної реальності.

– Буває, що людина перестала жити ілюзіями і впиватися болем, поборола нав’язливі думки, сконцентрувалася на реальності. І все начебто добре, поки не відбувається якась подія, яка проти її волі знову повертає назад і змушує знову переживати ситуацію, яка залишилася у минулому. Як пройти цей етап?

– Таке у тих, хто переживає горе, зустрічається нерідко. Ви описали стан, коли якісь провокуючі фактори відкидають людину назад і «накривають» так, що впоратися з собою важко, а іноді й неможливо. Спусковим механізмом у таких випадках можуть виступати будь-які фактори-подразники: спогади, фото, речі, відвідування особливих місць, наступ важливих дат і річниць, запахи, музика, пісні – все, що асоціюється з померлим або психотравмуючою ситуацією.

Після зустрічі з ними людину «захльостує»: вона може без причини заплакати, впасти в ступор, відчути душевний або навіть фізичний біль. Можуть бути й інші неконтрольовані реакції. Коли вона заспокоїться і зрозуміє причину такого загострення, то відновить над собою контроль. Але подібні провали будуть відбуватися з нею, незважаючи на здатність усвідомлювати їх неприпустимість і нерозумність – наче якась сила змушує її повертатися назад і провалюватися у важке минуле знову і знову, зачіпаючи щось таке, що не піддається контролю свідомості. У чому ж тут справа?

Той механізм, який призводить до таких станів, дивовижно простий і називається «умовний рефлекс». Пам’ятаєте досліди І. Павлова, проведені на собаках? Так ось формула рефлексу проста: сигнал дзвоника (стимул) – слиновиділення (реакція). У нашому випадку стимул – провокуючий фактор (місце, запах, одяг тощо) і (або) спогад (асоціація, пам’ятна дата і т. п.). І на цей стимул слідує реакція, виражена в найсильніших емоційних проявах, які можуть доходити до афективних станів і втрати контролю над собою. Причому, чим частіше спрацьовує реакція на цей стимул, тим зв’язок стає стійкіше. Говорячи професійною мовою, рефлекс закріплюється.

І це треба враховувати тим, хто переживає подібні стани. Чим раніше буде розірваний зв’язок стимулу і реакції, тим швидше людина навчиться справлятися зі своїми емоціями.

–   І як же зруйнувати цей зв’язок і впоратися з умовним рефлексом?

– На мій погляд, кращим способом (який я часто рекомендую) є контрольоване розірвання рефлексу. Поясню на прикладі. Припустимо, що стимулом, що запускає таку важку емоційну реакцію, є дача, на якій сталася смерть дорогої людини. Всякий раз приїжджаючи туди, дружина померлого починає ридати і голосити, чим дуже лякає всіх оточуючих, особливо свою маленьку дитину.

Я б порадив цій жінці ввечері спокійно лягти в ліжко, максимально розслабитися і уявити в найменших деталях, як вона підходить до своєї дачі. Ми в силах контролювати свою уяву, тому і вона може подумки намалювати картину, як спокійно заходить у будинок, заносить сумки, ходить по кімнатах, грає з дитиною, але …. не плаче! Далі їй залишається тільки відчути, як на цій дачі добре і комфортно.

Таку вправу краще повторити кілька разів. Приїхавши на дачу в наступний вихідний, жінка обов’язково помітить, що у неї вже або зовсім немає колишніх неконтрольованих реакцій, або рефлекс став значно слабшим. А все тому, що вона в своїй уяві розірвала цей ланцюжок, замінивши негативну реакцію на позитивну і прийнятну.

–   Але ж зв’язок розірвався тільки в уяві? ..

– Так. Але для нашої свідомості це не має великої різниці. І чим яскравіше буде наша уява, тим вона для свідомості буде ближче до реальності. Керуючи в уяві собою, ми допомагаємо свідомості порвати ці ланцюжки рефлексів. Формуючи в думках нові образи, представляючи якісь дії, ми запускаємо нову програму, яка міняє зв’язки і починає діяти не тільки в уяві, а й в реальності.

– А що можна зробити, якщо провокуючими подразниками служать запахи або звуки?

– Механізм виправлення приблизно той самий. Якщо вам відомо, на які стимули у вас з’являється непотрібна реакція, то заздалегідь підготувавшись, ви зможете себе контролювати. При цьому треба зробити так, щоб реакція на цей подразник була такою, як потрібно вам. Тобто, наприклад, якщо реакція йде на яку-небудь улюблену покійним пісню, то треба в спокійній обстановці підготувавшись цю пісню послухати, але при цьому не видати звичайної реакції. Наприклад, в цей момент примушуючи себе думати про приємне, що відбулося сьогодні на роботі. І ось тоді цей ланцюжок ми розірвемо.

Справа в тому, що коли запахи або звуки з’являються несподівано, то нам складно правильно зреагувати. А якщо ми заздалегідь плануємо зміну реакції, то зробити це значно легше. Така технологія не дає рефлексам керувати нами. Але хочу підкреслити, що самостійно працювати з уявою можуть тільки ті, хто перебуває в стабільному психологічному стані. Якщо людина, яка переживає гостре горе, не може контролювати свої емоції, то краще звернутися до професійного психолога. Сила нашої уяви дуже велика, тому треба дуже обережно ставитися до своїх можливостей, щоб не нашкодити собі самому.

– Давайте підведемо підсумок всьому вищесказаному. Що ж потрібно пам’ятати нам усім, щоб ні за яких обставин не залежати від свого минулого?

– Минуле людини можна уподібнити до величезного сховища і потрібних, і абсолютно непотрібних речей. Там можна знайти все: погане і хороше, добре і зле, зрозуміле і незрозуміле. Покопавшись у минулому, кожен може знайти пояснення якоїсь події в сьогоденні. Саме це ми і робимо, постійно вдаючись до свого «сховищу» пам’яті. Але з цього зовсім не випливає, що в результаті таких самостійних дослідів ми правильно встановлюємо причинно-наслідкові зв’язки. Це говорить лише про те, що намагаючись якось собі допомогти у важкій життєвій ситуації, нам дуже хочеться вірити в ці зв’язки, тому ми й хапаємося за них, як за рятівну соломинку.

Той, хто живе минулим, схожий на людину, яка тягне за собою по курній дорозі життя величенний і надзвичайно тяжкий мішок. Скаржачись, як їй важко йти і як її ноша важка, вона все ж не залишає свій мішок ні на хвилину. Поруч швидко і вільно йдуть люди, які взяли з собою з минулого лише саме хороше, найцінніше. У них немає на плечах баула – їх майно поміщається в невеликому пакеті. Тому їм з легкістю дається шлях, адже все, що заважає жити залишилося позаду.

Різниця між цими людьми в тому, що перші живуть минулим, несуть всі свої непотрібні невдачі, образи, розчарування і помилки в мішку, а другі йдуть по життю тільки з хорошим. У результаті одні не зможуть донести навіть цінне, тому що в дорозі так втомляться, що їм доведеться кинути всю свою поклажу: і корисне, і непотрібне. І лише ті, хто взяв з минулого найцінніше подужає свій шлях. Адже найцінніше для нас – це світла пам’ять про дорогих нам людей, можливість молитися за них і творити заради них справи милосердя і милостині.

Наприкінці нашої бесіди мені хочеться процитувати чудові вірші Ігоря Економцева. Насправді це творчий псевдонім архімандрита Іоана – настоятеля Високопетрівського монастиря в Москві, чудової людини, доброго пастиря і дивно тонкого і талановитого поета. Дані рядка як би підсумовують в поетичній формі все те, про що ми говорили:

Не надо, никогда не надо возвращаться

К тому, что прожито, к тому, что за чертой.

Там призраки зловещие роятся,

Там прах и тлен предстанут пред тобой.

Там не найти уже умчавшихся мгновений…

И, не бросая вызова судьбе,

Волненье встреч и радость откровений

Храните с благодарностью в себе.

Умейте их ценить, умейте восхищаться

Их вечною, нетленной красотой,

Но только никогда не надо возвращаться

К тому, что прожито, к тому, что за чертой.

Дуже хочеться побажати, щоб ми ніколи не переходили цю невидиму межу, за якою будемо змушені жити і страждати минулим. Давайте брати з минулого тільки корисне, жити сьогоденням і обов’язково думати про майбутнє. Адже воно того варте.