– Одні люди після смерті близької людини швидко приходять до себе і повертаються до нормального життя, інші мучаться місяцями і навіть роками, доходять до фізичних хвороб і психічних порушень. Чи є таке надмірне страждання нормальною реакцією на цю подію?
– Коли людина втрачає близького, цілком природно, що вона страждає. Страждає з багатьох причин. Це і скорбота за тим коханим, близьким, рідним, з яким вона розлучилася. Буває, що жалість до себе душить того, хто втратив опору в людині, яка пішла з життя. Це може бути почуття провини через те, що людина не може віддати йому те, що хотіла би віддати або заборгувала, тому що не вважала за потрібне у свій час робити добро і любити.
Проблеми виникають тоді, коли ми не відпускаємо померлого. З нашої точки зору смерть несправедлива, і часто багато людей навіть кидають докір Богу: «Який Ти несправедливий, чому Ти відняв у мене його?» Але насправді, Бог закликає до Себе людину саме в той момент, коли вона готова перейти в життя вічне. Ми не бажаємо відпустити близького, змиритися з тим, що його вже немає, що його не повернути, але смерть потрібно прийняти, як даність, як факт. Покійного не повернути, і все тут. Нам потрібно тягнутися до життя, а ми, як це не дивно, тягнемося до смерті. Коли ми чіпляємося за людину, яка померла, ми хочемо бути з нею. Але нам ще треба жити тут, у нас є завдання. А головне, ми можемо допомогти покійному тільки тут.
Невіруючій людині складніше відпустити померлого, тому що вона не усвідомлює, що їй складно розлучитися з близьким в силу того, що вона не може віддати його Богу. А віруючий звик покладатися на волю Божу, тому що зустрічі і розставання супроводжують людину все життя.
У Біблійній історії є сюжет, який справляє приголомшливий терапевтичний вплив на людей, які зіткнулися зі смертю. Йдеться про праведного Іова. Всякий раз, втративши щось дуже важливе, а у нього було багато значних втрат, він повторював: «Бог дав, Бог взяв». У підсумку Бог, переконавшись в істинності віри Іова, повернув йому все сповна. Ця притча про те, що, долаючи тугу за тим, хто пішов, ми стаємо стійкими і сильними. Насправді людина від самого народження свого до кінця днів навчається розлучатися. Вона вчиться бути разом з іншими, ототожнюючи себе з соціумом. Але разом з тим, щоразу відбувається процес розототожнення, тобто від’єднання, розставання. Маленька людина вчиться розлучатися зі своєю власністю ще в пісочниці: «Моя лопатка, мій кошик». Відбирають – вона плаче, ій важко віддати, втратити своє. А насправді нічого нашого на світі немає. Що значить «моє»? «Моє» адже тільки до деякої міри моє. У кожен момент нашого життя ми повинні бути готові розлучитися з усім, що ми вважаємо своїм. З точки зору психології це такий феномен психічного життя людини, набуття навичок до втрати.
Є люди, які замикаються в собі і концентруються на цій втраті. Вони нагнітають в собі ці почуття і не можуть зупинити потік пасивних емоцій. З дитинства ми звикаємо розлучатися зі скорботою. Хтось зациклюється на цьому: «Це моє, і все тут!» Так велика притягальна сила цього егоїстичного почуття. А більш зріла людина вміє розлучатися без болю, без надривів.
– Виходить, що доросла людина більш спокійно сприймає смерть?
– Вона спокійно передає померлого в руки Того, Хто має більше на нього право. Чому? Тому що зрілість визначається тією силою духу, з якою ми сприймаємо всі складні обставини життя. Щоб ні траплялося, ми повинні все сприймати рівнодушно, так рівно-душно. Так преподобний Серафим Саровський говорив: «Потрібно, щоб душа до всього ставилася рівномірно, або, як би, однаково, і до скорбот, і до радощів». Це таке абсолютний спокій у всьому, хоча насправді це не так вже й легко.
Сприйняття втрати, скорботи духовної і душевної людини відрізняється тим, що душевність пов’язана з надривом, емоційним зламом, пристрасністю, чуттєвістю. Навпаки, духовне ставлення рівне, в ньому – любов, що допомагає, тиха. Пригадую, як померла моя мама. Це була взагалі несподівана подія. Ми з нею попрощалися, вона їхала в інше місто, і наступного дня мені подзвонили, що вона приїхала, лягла спати і померла. Їй було всього 63 роки, я проводжала здорову людину. Я була в шоці. Тому що втратила кохану людину абсолютно несподівано. Але вона померла по-християнськи, спокійно, як мріє померти кожен. Коли я зустріла свого батюшку, – він теж знав мою маму, – і розповіла йому про біду, він мені сказав: «Ти, найголовніше, сприймай цю смерть духовно».
Я тоді ще тільки воцерковлялася, і для мене ці питання життя і смерті були малозрозумілі. Тоді я ще нікого не ховала із близьких людей. Я все думала, що ж означає сприймати духовно? З літератури, в якій розкривається тема ставлення до смерті, я зрозуміла, що ставитися духовно – це значить не сумувати.
Якщо ти чогось не зміг дати померлому, то відчуваєш провину, і вона засмоктує тебе, як болото. Часто люди зациклюються і страждають від того, що недодали щось коханій людині. Залишилось, на їх думку, щось незавершене, недомовлене, що не дає їм спокою і постійно тривожить. «Чому я не додав? Чому не зробив? Адже я б міг», – такі думки відводять в інші кола сприйняття, занурюючи свідомість у депресію.
Людина починає перебувати в почутті провини. Добре, якщо це не мазохістське, а конструктивне почуття. Конструктивний підхід такий: «Я себе зловив на думці, що застряю на почутті провини. Вихід – духовно вирішити цю проблему». Духовно – це означає сходити на сповідь і визнати перед Богом свій гріх перед цією людиною. Потрібно сказати: «Я винен у тому, що я їй те-то і те-то недодав». Якщо ми в цьому каємося, людина, яка пішла від нас, це відчуває.
Наприклад, я б підійшла до мами за її життя і сказала: «Мам, ти прости, я тобі того-то й того-то недодала». Не думаю, що мама мене не пробачить. Точно також це питання я можу вирішити, навіть якщо близької мені людини немає поруч. Адже у Бога немає мертвих, у Бога всі живі. У таїнстві Сповіді відбувається звільнення.
– А навіщо до церкви йти, якщо можна вдома все розповісти Богу? Бог адже і так все чує?
– Для невіруючої людини можна почати хоча б з того, що визнати свою провину. Можна написати лист близькій, рідній людині про те, що ви були неправі, що недостатньо приділяли уваги, недолюбили.
У головах у нас все перевернуто. Ми плутаємо, де наш дім. Але ж він там, поруч з Богом. А сюди ми тільки лише прийшли погостювати. Треба зрозуміти і прийняти, що той, хто пішов у світ інший, своє призначення тут, на цій землі, вже виконав.
Чому ж ми не відпускаємо наших близьких? Бо часто буваємо прив’язані до фізичного. Мені, якщо говорити про свої почуття, бракувало мами: дуже хотілося пригорнутися, доторкнутися до цієї м’якої, рідної людини, не вистачало її присутності, фізичної близькості. Але ми знаємо, що померлий продовжує жити, адже душа людська безсмертна.
Коли померла мама, я вирішила для себе питання духовного сприйняття цієї події, і мені вдалося швидко відновитися. Я визнала, що чогось не зробила, покаялася і спробувала зробити те, чого не зробила свого часу мамі. Я зробила це іншій людині. Ще мені допомогло читання Псалтиря, замовлення в церкві сорокоустів, молитва. Адже спілкування з рідною людиною, навіть якщо її немає поруч, не припиняється.
Але не можна йти у діалог з покійним – це загрожує психічними захворюваннями. У якийсь важкий момент можна попросити: «Мам, допоможи мені, будь ласка». Але це, коли дуже важко, а так краще не турбувати, молитися, молитися і ще раз молитися за близьких. Коли ми робимо щось для них, ми допомагаємо їм. Тому потрібно робити все можливе, що в наших силах.
Коли я для себе вирішила цю проблему, мені вдалося швидко відновитися. Через деякий час після смерті мами я прийшла відвідати одну бабусю, мамину знайому, яка стала мене заспокоювати, втішати. Я подякувала їй за співчуття і сказала: «Ви знаєте, мене це вже не обтяжує. Я знаю, що мамі там добре, і єдине, чого мені бракує, – це те, що її немає поруч зі мною фізично, але я знаю, що вона завжди поруч». І раптом бачу, на столі стоїть якась вазочка з квіточками якимись і ще чимось, і я, абсолютно машинально, витягаю звідти папірець. А там маминим почерком написана молитва. Я кажу: «Ось бачили! Вона поруч зі мною завжди. Навіть зараз». Моя знайома дуже здивувалася.
Треба відпускати, тому що, коли ми не відпускаємо, рідним тяжко, вони теж страждають. Тому що ми пов’язані так само, як і тут, на землі, коли не даємо людині свободи, тягнемо її, починаємо контролювати, дзвонимо: «Ти де? Коли прийдеш?». За таким самим принципом будуються наші відносини з покійними близькими.
– А які терміни будуть неприйнятними для переживання горя?
– Терміни дуже умовні в даному випадку. Але якщо людина сумує рік і це затягується далі, то я вважаю, що це симптом депресії.
– А якщо вона просто не може вийти з цього стану?
– Не допомагає – значить прийшла пора сповідати ще одну свою помилку. Чому смуток входить до сімох смертних гріхів? Засмучуватися, сумувати не можна, це малодушність, це духовна хвороба. Віра – найсильніші і надійніші ліки.
– А як допомогти собі зробити перший крок по виходу з депресії і позбавлення від почуття провини?
– Обов’язково що-небудь робити для покійного. Насамперед молитися за нього, подавати записочки до храму. А далі – більше, знову з’являться сили. Шлях з депресії обов’язково пов’язаний з якимись діями, хоч трохи, потрошку. Можна просто хоча б сказати: «Як же я люблю його, Господи! Допоможи Ти йому», «Я за нього страждаю, я за нього переживаю. Ось він пішов у нікуди, але я знаю, що він там не один, він з Тобою». Потрібно хоча б що-небудь говорити, робити заради цієї людини, але тільки не сидіти склавши руки.
Загрузка...
