Вони вийшли з вагона, допомогли один одному надіти рюкзаки і покрокували по платформі по ходу поїзда, і він одразу за ними рушив, набрав швидкість і зник у темряві; вони стали обережно сходити по похолоділих щаблях з платформи, тримаючись один за правий, інший за лівий поручень, спустилися і попрямували гуськом по вузькій стежці вздовж залізничної колії. Мовчки друг за дружкою пройшли з півкілометра до переїзду; тут стежка влилася в ґрунтову дорогу і вони згорнули по ній направо, в ліс, що стояв стіною прямо метрів за сто від насипу залізниці. Йшли тепер поруч, але все одно мовчали. Місяць освітлював роз’їжджене полотно дороги і ліс по узбіччях, під ногами скрипів сніг та зрідка хрустіли крижинки в коліях. Пройшли з кілометр, як позаду щось страшно і тужливо завило:
– І-дии-и-и!
– Хто це, Митю? – запитав Яків, здригаючись і озираючись.
– Та це ж поїзд, Яша! Він завжди в лісі так страшно кричить, – відповів Митя.
– Це зустрічний, повинно бути?
– Він самий.
– Даремно я з тобою поїхав. Ну та тепер все одно, на зворотний потяг мені вже не встигнути.
– Так, тепер не встигнеш, – погодився Митя. – А наступний тільки завтра.
– О котрій годині?
– Та в цей же час. У нас тут один поїзд на Москву по буднях і два в неділю, ранковий та вечірній.
– Зрозуміло … Даремно я поїхав.
На це Митя нічого не сказав. Поїзд простукав позаду і затих. І тут же заухав потривожений їм пугач: «Охо-хо-хо! Охо-хо-хо!». Йому притакнув сич: «Угу, угу-гу! Угу, угу-гу!». Потім все знову стихло, залишився тільки скрип під ногами.
– Неприємна яка тиша, – зіщулився Яків. – Ніби на кладовищі.
Митя тихенько заспівав щось монастирське, захоплено-тягуче, з приспівом «Радуйся, Радосте наша, избави нас от всякого зла и утоли наша печали!».
– Митю, а ти пам’ятаєш, давним-давно була пісня зі схожими словами? – і Яків тихенько заспівав:
Утоли моя печали, утоли!
Как молитвы, улетают журавли,
Прямо в небо отрываясь от земли!
– Не пам’ятаю … А ти співай, співай далі, Яша, може і я згадаю!
– Я далі не пам’ятаю. Слова запам’ятовуються: «Утоли моя печали». А звідки це?
– Це, Яша, назва ікони Пресвятої Богородиці – Утоли моя печали. Є така чудотворна ікона в Москві. А у нас в монастирі є її список.
– «Список» – це копія?
– Ну так.
– І він що, теж чудотворний? – з ледь помітною усмішкою запитав Яків.
– Не знаю, Яша. Люди кажуть, допомагає …
– Угамовує, значить, печалі?
– Угамовує. Якщо хто з вірою молиться.
– А якщо віри немає – не вгамовує? Ось мені що, не допоможе вона?
– Як це «віри немає»? Ти хіба в Бога більше не віруєш, Митю?
– У Бога-то я вірую … Я в Божу справедливість більше не вірю, Яшка.
– Он воно як …
– А ти скажеш, що Бог справедливий?
– Ну …
– Та як же Він справедливий, якщо забрав від мене мою Ійку? Адже вона для мене була все на світі!
– Так, ти нею жив і дихав, Яша. Вона дивовижна була, твоя Ія.
– Адже таких більше і немає. Я як тільки ім’я її незвичайне почув – Ія, так і зрозумів, що це диво якесь мені стало, а не дівчина. Адже так тепер і не називають нікого – Ія!
– Рідко, але все ж таки називають, в святцях-то ім’я стоїть. Ія по-грецьки означає «фіалка».
– Це я давно знав і кликав її Фіалкою. Навесні у неї на могилці, якщо живий буду, фіалки посаджу … Фіалочки моя тиха …
– Так, потаємної краси та тиші була жінка.
– А ти знаєш, Митька, адже Ія ніколи не сміялася! І взагалі сміялася дуже рідко. А ось посміхалася – постійно. Кожна фраза в неї починалася з того, що спочатку її губи трішки посміхалися, а вже потім вона вимовляла якісь слова. Скільки разів заговорить зі мною – стільки разів і посміхнеться. Ось навіщо, навіщо твій Бог забрав її в мене? І навіть дітей у нас не було! Якщо б у мене від Ії хоч дитина залишилася …
– Ти все думаєш тільки про себе, Яша.
– Як тебе розуміти?
– Ось шкодуєш, що дітей у вас не було: а ти подумав, як було б Іє, вмираючи, знати, що її дитина залишиться наполовину сиротою або у неї мачуха буде?
– Так, про це я не думав … Так що ж, Бог тому і не давав нам дітей, що збирався Ію у мене забрати?
– Не знаю, Яша. Але ж так краще, що без дітей?
– Не знаю, не знаю … Я одне знаю: злобні, жадібні і розпусні телиці живуть і процвітають, а Ійкі моєї немає! Бог узяв!
— А ти запитай навпаки, Яша.
– Як це – навпаки?
– Ти запитай, навіщо Він тобі її дав?
– Чому це мені її Бог дав? Я сам собі дружину знайшов.
– Як же, як же! Пам’ятаю я, яких дівиць ти до Ії в подружки собі знаходив!
– Краще не згадуй.
– І то вірно. А як ти її зустрів, пам’ятаєш?
– Випадково зустрів.
– У Бога в таких справах випадковостей не буває, Яша. Так ти пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, звичайно! Їду я по справі, проїжджаю по порожньому шосе, і раптом бачу – дівчина сидить на узбіччі й плаче, а поруч велосипед лежить. Час у мене в запасі був, я навіть занадто рано в той день виїхав, а треба було на місце з’явитися в точний час, ну я і зупинився – подивитися, може, допомогти трохи і далі їхати. А у дівчини колесо вісімкою і нога в крові! Глянув – а у неї перелом! Ну і довелося рятувати-виручати. Велосипед я прилаштував на дах, а Ію підняв, посадив у машину і повіз в найближче селище, в лікарню. По дорозі ми познайомилися, поговорили один з одним – і я пропав.
– Пропав?
Яків на це нічого не відповів, але раптом зупинився і дістав сигарети і запальничку.
– Адже у монастирі палити не можна?
– На території – не можна. Але можна за ворота вийти, якщо несила терпіти.
– Ну, я краще тут покурю, а там видно буде.
Яків закурив і знову вирушив у дорогу.
– А ти знаєш, Митя, куди я в той раз їхав, коли Ію зустрів?
– Звідки мені знати, якщо ти ніколи не говорив? Я тільки бачив, що після зустрічі з Ією ти якось відразу іншою людиною став.
– Ще б не стати … Ну, слухай, тепер вже можна розповісти тобі, як вона моє життя враз змінила. Їхав я в той день на круту розбірку, і через Ію запізнився. А потім я дізнався, що з нашої «бригади» з цієї розбірки ніхто в Москву живим не повернувся. І на цьому всі мої «круті справи» закінчилися, тому що в Ію я закохався відразу і наповал, і з нею в мене почалося зовсім інше життя.
– Цього я не знав, Яша. І що ж, після цього зізнання ти скажеш, що Ію тобі не Бог послав?
– Ти хочеш сказати, що це не Ія мене тоді врятувала, а Господь через Ію?
– Саме це і хочу сказати.
– Ти знаєш, братику, адже схоже на те … Тоді чому Він її у мене в кінці кінців відняв, якщо Сам дав?
– Звідки мені знати, Яша? Це ти у Нього питай.
– Та я весь час тільки про те й думаю – чому? За що? Чому саме Ія повинна була померти? Ні, несправедливо це! Немилосердно! Не по-божому якось, вже вибачте мене ви обидва, і ти і Бог!
Яків закашлявся і зі злістю жбурнув недопалену сигарету в замет на узбіччі. Недопалок зашипів і згас.
– Яша, а ви скільки років з Ією прожили?
– Дванадцять.
– І весь час були щасливі?
– Усі дванадцять років пройшли як один щасливий день!
– І до віри ти прийшов, і хрестився, і повінчалися ви – це ж все завдяки Ії?
– Звичайно!
– Дванадцять років суцільного щастя. Але ж більшості людей сімейного щастя і на рік не вистачає.
– Так, тепер у більшості це так.
– Ну от … Але не це головне навіть, Яша! Судячи з усього, повинен був ти в день твоєї зустрічі з Ією загинути. Адже вбили б тебе, якби ти не повіз її до лікарні і там не застряг?
– Напевно вбили б.
– Отже в той день ти повинен був померти. Причому нехрещеним і грішником, який не розкаявся, вбивцею, може бути.
– Вже когось точно вбив би, адже я зі зброєю їхав.
– Бачиш, як тебе врятував і обдарував Господь через Ію! Щедрий і милостивий Господь, довготерпeлив і многомилостив. Він тебе, лютого грішника, зупинив на самій дорозі до погибелі. І не суворістю зупинив, а щастям сімейним на дванадцять років. І ти після цього будеш стверджувати, що Господь несправедливий?
– Не знаю, Яшка, що тобі і сказати – я якось у цьому ось ключі про все і не думав. Так ти вважаєш, що Господь послав Ію, щоб врятувати мене?
– Мені так здається. Адже Ія померла тільки тоді, коли ти вже твердо став на правильний шлях.
– Твердо став! – Яків різко зупинився, і від цього руху його нога ковзнула по обледенілій колії, і він мало не впав. Митя підтримав його.
– Так, ти на правильному шляху, брат!
– Ага, на правильному … Тільки спотикаюся! – посміхнувся Яків, вирівнюючи крок.
– Ну, всі ми спотикаємося, а то й падаємо. Однак йдеш же ти за розрадою в святий монастир, правильно йдеш, а міг би вирушити втішатися в шинок або на який-небудь там Кіпр.
– Так, по-твоєму, справедливий Господь? Мені так не здається …
– І мені теж! Ні, не справедливий наш Господь! Зовсім не справедливий!
– Ти чого це несеш, Митька? Ти вже мені не підспівуй, будь ласка, ти все ж таки послушник, тобі не можна …
– Можна, можна, Яшенька! Я ще і ще раз тобі повторю: не справедливий наш Господь! Милосердний Він. І милосердя його не тільки вище всякої справедливості, але і вище нашого з тобою розуміння!
– Ти думаєш? Ну, не знаю … Подумати треба.
Якийсь час пройшли мовчки.
– А це що таке? – Яків раптово зупинився. Морозне повітря над дорогою, над лісом, в самому лісі і в небі, що світліло, раптом охнуло і загуділо. Раз … Другий … Третій … – Це дзвін чи що?
– Так, це дзвін наш монастирський. Давай-но, Яша, поспішимо, щоб на службу встигнути.
Монастиря ще не було видно за лісом, але в тій стороні, звідки лунав благовіст, вже вгадувався просвіт між деревами і в цьому просвіті небо почало світитися і рожевіти – починався схід.
Вони заквапилися. До великого дзвону приєдналися малі, і в їх передзвоні Якову виразно чулося: «Утоли моя печали, утоли!… Утоли моя печали, утоли!…»
Загрузка...
