(Розповідь вдови)
Коли стало ясно, що мій чоловік іде, я найбільше стала думати вже про його душу. Тобто, звичайно, я продовжувала робити все можливе і неможливе, щоб допомогти йому вилікуватися, сподівалася на диво, але мене дуже турбувало, що буде з його душею у Вічності. Чи готовий він, чи не занадто обтяжений гріхами, чи не очікує його щось страшне – ТАМ?
У нас був абсолютно дивовижний духовний отець, він розумів мене і підтримував. А чоловіка кожну неділю приїжджав причащати за годину до служби. Володя причащався, а потім ми з о. Миколою їхали в храм. Чоловік мій дуже суворо постився і взагалі за останні місяці зробив такий духовний стрибок, що всі дивувалися. Люди приходили до нього не тільки, щоб відвідати, але щоб поговорити про свої духовні проблеми. Біля нього якось зустрілися ненавмисно два застарілих багаторічних вороги – і тут же назавжди помирилися. І кончину Господь дав йому православну: причастився Володя – і помер через 20 хвилин. Отець Микола тільки встиг від лікарні до дому доїхати, як я вже зателефонувала і повідомила про смерть його духовного сина, і довелося батюшці повертатися в лікарню, панахиду служити.
Хочете вірте, хочете ні, але перший час мій Володя мені постійно знаки подавав. Сиджу, наприклад, і горюю, що ніколи більше не почую його голос. Потім приходить до мене думка зайнятися розбиранням «стінки», щоб відволіктися. Розбираю, витираю пил і раптом бачу коробку з магнітофонними касетами Володі. Він був великий любитель і знавець джазу, а я – ні. Комусь треба віддати, думаю. Але тут мені раптом спало на думку послухати когось із його улюблених музикантів, і я взяла коробку і сіла на диван. Сиджу, риюся в касетах, вибираю і раптом бачу дивний напис на одній з них: «Спогади про Андрія Тарковського». А чоловік мій був кінооператор і деякий час працював у групі Тарковського. Я схопила касету, вставила в магнітофон, увімкнула – і почула голос Володі! Я розмножила касету з його голосом і роздала його рідним і друзям.
Приблизно те саме було з фотографією. Якось прийнялася я горювати, що ми не здогадалися зробити його останні фотографії – не хотіли його засмучувати. А у нього таке дивне обличчя стало перед смертю. Але ось, не здогадалися … Журюся я, журюся, а потім думаю: «Досить сумувати! Треба за справу братися!» А справ було багато – треба було всі папери розібрати, привести до ладу. Машину свою він нашому монастирю заповідав, і я взялася за папку з паперами по машині – і раптом там знаходжу фотографію, прикріплену до листочка, на якому написано: «Зробити нові права». А це у нього було недовге поліпшення десь за два місяці до смерті, і він тоді помітив, що у нього права закінчуються. Я-то розуміла, що це – пусте, але він пішов і сфотографувався. Я її збільшила, зробила великий портрет собі і близьким.
Але це все приповідки, а розповісти-то я хотіла ось що. Через кілька місяців ми з моїм братом і моєї давньої подругою поїхали в велике паломництво по монастирях. Це було в 1996-му році. Побували ми в Сергієвому Посаді, в Ніловій і Оптиній пустелях, в Шамордлинє, в Борисо-Глібському і Пафнутьєево-Боровському монастирях, а закінчили Псково-Печерською Лаврою та поїздкою до о. Миколи Гур’янова. Дивне було паломництво! І скрізь, у всіх монастирях, у всіх храмах я подавала за нього річні поминання, робила від його імені пожертвування (майже всі монастирі ще стояли в лісах) і багато грошей роздала бідним бабусям з проханням молитися «за раба Божого Володимира». Не пам’ятаю вже точно, скільки грошей я тоді роздала, але багато.
І ось я повернулася з паломництва додому. Сходила на кладовище, звичайно, поплакала. Ночувати потім пішла до сина з невісткою, вони недалеко від кладовища жили, а назавтра ми повинні були з моїми онуками йти на службу в храм. Мене поклали у них в кімнаті на розкладачці: і ось під ранок крізь сон чую, як хтось обережно сідає у мене в ногах на розкладачку. Хтось з дівчаток прокинувся і боїться мене відразу розбудити, думаю я, і відкриваю очі … І в ногах бачу сидить мій Володя! Не дуже ясно бачу фігуру в якомусь сліпучо білому одязі, але обличчя бачу дуже добре. І обличчя це сяє і сповнене такої невимовної любові, якої я ніколи на ньому не бачила. «Володька!» – шепочу я радісно, а він кладе мені руку на руку і каже: «Тихо! Закрий очі! – І я слухняно очі закриваю. – Я прийшов подякувати тобі за все, що ти для мене зробила». Я питаю: «А ти де, Володю?» – «Я там, куди ти і хотіла мене відправити». «У Раю?» – «Так». «А як там, Володечка? Розкажи!» – «Добре, дуже добре. Але розповідати не можна. Закрий очі і спи» – «Ну, будь ласка! Хоч трохи!». Він тихенько засміявся і каже: «Там одних аспарагусів 160 сортів! А тепер – спи!» Потиснув мені руку і зник, а я миттєво заснула. Прокидаюся через якийсь час і відчуваю, що моя рука лежить на тому ж місці і вона тепла-тепла.
А тут потрібне деяке пояснення. Справа в тому, що я дуже люблю рослини, квіти і багато про них знаю, а Володя мій в цьому відношенні був жахливий профан. Для нього всі рослини ділилися на дві групи: ті, які йому подобалися, усі називалися одним словом – «петунія», а ті, що не подобалися – «спориння». Побачить нову квітку і каже: «Знову якесь спориння до дому притягла!» Або навпаки: «О, яка славна петунія!» А тут раптом – «аспарагуси». Дуже це мене здивувало.
Зрадівши, я схопилася, розбуркала дівчаток, веліла їм одягатися і їхати в храм без мене, а сама скочила на велосипед і помчала в квітковий магазин, купила самий розкішний букет, який там був, і відвезла Володі на могилку. Цвинтар, на якому він лежить, до речі, біля самого нашого храму свв. Новомучеників і Сповідників Російських, а його могилка – прямо навпроти храму.
Після служби я йду до о. Миколи і розповідаю йому це видіння і запитую, як до нього ставитися? «А що ви відчували?» – запитує о. Микола. «Величезну і тиху любов його до мене, світло і спокій». Він подумав і каже: «Любов і спокій? Ось і приймайте спокійно». Але в мене ще один сумнів був: «А як же аспарагуси? Він же в цьому ні бум-бум при житті був!» Отець Микола засміявся і каже: «А Там всі швидко вчаться!».
З тих пір більше мені ніяких знаків не було. Так адже і не треба!
Загрузка...
