– Отець Ігор, розкажіть, будь ласка, як можна полегшити страждання, які людина відчуває при втраті близького?
– Одна бабуся якось розповідала мені про свого нещодавно померлого чоловіка Георгія. Коли він пішов на війну, вона з дітьми молилася за нього щодня. Вранці встане, дітей розбудить – і за молитву, і ввечері не ляже, не помолившись. І так всю війну. Прийшов Георгій додому живим, тільки невелике поранення було, зустріли його з радістю, розповіли, як просили за нього Бога. А він у відповідь «добре» сказав, а сам молитися перестав. Дружині в церкву ходити не забороняє, а сам не йде. Вона йому каже: «Георгій, треба»! А він: «Тобі треба, ти і йди». Вона запитує: «Чого не молишся?». А він у відповідь: «Ти молись, мені це ні до чого». І ось цю жінку таке зло взяло: «Ах ти, такий-сякий, ми всю війну за тебе молилися, ти живий повернувся». Вона була впевнена, що його Бог вберіг. І вона йому каже: «Дивися, не молишся, трапиться щось з тобою, не дай Бог. Я теж тоді не буду за тебе молитися, на роботі впадеш з висоти величезної, інвалідом залишишся, сам будеш, винен, бо не молився». А він їй: «А що, якщо молитися буду, – точно не впаду?» – «Ні, теж можеш впасти, але тоді це буде воля Божа, але це ми вже перенесемо нормально, значить – настав час. А от якщо без молитви покалічишся, то тут вже вибач, у нас такої розради не буде», – відповіла мудра жінка. І ось з тих пір став її чоловік молитися.
У цієї бабусі від раку в 40 років померла дочка. Але вона завжди говорила про свою доньку без будь-якого відчаю: «Її Господь забрав». У бабусі була сусідка, яка до церкви не ходила, ні в що не вірила. Коли у неї сильно захворів син, сусідка стала ходити до церкви. Робила вона це, тому що понадіялася на допомогу. Але син помер, і вона перестала молитися: «Все одно ж його не повернеш».
Ось два абсолютно різних підходи до однаковій ситуації. Сусідка після смерті сина була невтішна, постійно плакала і згадувала минуле. А от бабуся – з гумором до всього ставилася. Звичайно, вона теж страждала і горювала. Але горювала як християнка – в ній жила впевненість, що її донька у Бога.
У бабусі і до власної смерті було таке ж ставлення – абсолютно бадьоре, оптимістичне. Ніяких сумнівів, все ясно – вона ходить до церкви, сповідається, причащається. Але настане день смерті – на цей випадок на горищі якраз стояла приготовлена для неї маленька труна.
Під заповіддю «не сотвори собі кумира» розуміється не тільки язичництво і ідолопоклонство. Кумиром для людини може стати будь-яка цінність (чоловік, дитина, робота), якщо вона ставиться вище, ніж Бог. А в ієрархії цінностей людини понад усе має бути Бог, а потім вже – все інше. Якщо це так, то будь-яка втрата переноситься. Звичайно, з болем, з ранами, з втратою, але вона не смертельна. І людина після пройденого випробування виходить загартованою, але не гине.
Якщо Богу відводиться місце сходинкою нижче, то, втративши найдорожчого і близького родича чи друга, людина буде розчавлена втратою. У Євангелії Христос каже: «Кто любит мать, или отца или чадо, больше, нежели меня, тот не достоин меня» (Мф. 10:37). Комусь може не сподобатися, що Господь вимагає любові до Себе більше, ніж до рідних. Але це не так, тут немає вказівки на те, що крім Бога більше не треба нікого любити. Насправді Господь говорить зовсім про інше: любіть друзів, ворогів, любіть всіх, але Мене любіть більше, не тому, що Я хочу цієї любові, а тому, що в цьому – ваше життя. Бо якщо Я буду понад усе у вашому житті, то ви не пропадете, і вас ніщо не зламає. Навіть якщо у вас віднімуть в житті щось дуже-дуже важливе, то головне завжди залишиться з вами. А якщо головним буде щось інше, тоді – кінець.
Адже якщо людина втратила те, що любить більше всього на світі, пережити таке неможливо. А Бога втратити не можна. «Не надейтеся на князи, на сыны человеческия, потому что в них нет спасения» (Пс. 145:3). Навіть якщо ми відвернемося від Бога – Він від нас ніколи. Тому, коли людина не в силах перенести смерть близького, це говорить про одне: ця людина порушила заповідь, і близький став для неї кумиром. Вона віддала комусь у своєму серці місце, призначене Богу. І як можна допомогти такій людині?
У мене була одна парафіянка, не сильно віруюча, вона могла зайти до храму помолитися, але не жила вірою. Адже справжня віра – це те, чим людина живе. А жила ця жінка тільки улюбленою донькою, розчинившись в ній без залишку. Була у них церковна бабуся – сусідка Ксенія, яка говорила: «Ось ти свою Машеньку так любиш, а не можна так сильно любити, ти занадто її любиш». Жінка, природно, тоді не розуміла: а як же ще можна любити рідне дитя? Але бабуся у відповідь тільки казала: «Треба Бога любити більше». Так сталося, що донька померла, і жінка, звичайно, пережила це, але тільки завдяки вірі. І зараз вона переконана, що якби не прийшла до Церкви, то не змогла б перенести болю втрати. Вона як і раніше сумує про доньку, її рана не загоюється, але журиться і хворіє вона по-християнськи. Тобто живе нормальним, повноцінним життям, знаючи, для чого живе. І слова сусідки завжди згадує, щоразу помічаючи, як та була права.
Тому хочеться сказати всім людям: «Будь ласка, любіть один одного, сильно любіть один одного, але Бога любіть більше, ніж кого б то не було! І тоді ви нікого не втратите, тому що в Богові все зберігається. Всі наші рідні, близькі, вони для невіруючої людини втрачені, лежать в могилі і все. А для віруючого – вони з Богом».
– Отець Ігор, а що робити, якщо людина вже пішла до Бога, а ти не встиг попросити у неї вибачення, або вона тебе образила, і ти не можеш позбутися від почуття образи?
– Мені здається, що другий випадок складніше першого. Адже якщо я перед нею винен, то у мене є величезна можливість цю провину спокутувати, творячи молитву за покійного. Це таке благодіяння для неї, що невідомо, чи можемо ми зробити стільки хорошого для людини за життя, скільки може молитва за покійного.
А от якщо ми на неї ображені, і для цього є цілком серйозні підстави, все набагато складніше, адже серцю не накажеш. Однак нічого не поробиш, єдиний вихід – подолати образу і стати вище за неї. Мені здається, покійних легше пробачити, тому що сама думка про те, що людина померла, викликає жалість і співчуття. А якщо людину шкода, то ти вже, вважай, її пробачив. Неможливо одночасно злитися і жаліти.
Мені багато людей не про покійних, а про живих каються: «Батюшка, вибачте, ось ця людина зробила капость, а я її пробачити не можу. Як згадаю про неї – у мене все закипає, і я каюся в цьому, але нічого не можу з собою вдіяти». Я завжди запитую: «А Ви хотіли б її пробачити чи ні? Тобто це свідома позиція чи те, що окремо від нашої волі?» В очах Божих важливі наші наміри – вони головніші за дії і результат. Людський намір в очах Божих величезну цінність має: «Господь справу приймає і наміри цілує». Звичайно, за умови, що ці наміри щирі і йдуть від душі.
Уявіть собі, що якась людина зламала вам руку, а потім попросила вибачення, і ви її пробачили. Але хіба після цього рука відразу зростеться? Ні, вам ще довго доведеться ходити в гіпсі. І душа точно так само. Якщо вам хтось заподіяв душевний біль, то навіть якщо ви пробачили образу, душа ще довго болітиме. І дуже часто цей душевний біль ми приймаємо за відсутність вибачення. Треба почекати, поки душа заживе.
Всі наші внутрішні рухи повинні супроводжуватися молитвою. Як тільки зловили себе на тому, що знову закипає образа, треба молитися і говорити: «Господи, не прийми цей мій внутрішній біль як непрощення, я простив його, але поки душа моя ще болить, а Ти, Господи, лікуй цю рану, бо я знаю – Ти можеш її лікувати». І Він вилікує, нехай і не відразу.
По відношенню до мертвих ми повинні робити те, що можемо. Біль погасити не в наших силах, але написати записку і пожертвувати в храмі за упокій душі – це в наших силах. Роблячи це, я свідчу перед Богом про свої наміри. Про те, що я реально хочу подолати втрату.
– Часто у разі загибелі або раптової смерті коханої людини люди починають злитися і ображатися на весь світ. Наприклад, звинувачувати лікарів, які погано зробили операцію, або водія, який вижив після аварії.
– Це недобре і нехристиянське почуття. Зосереджуватися на помсті, відплаті, на жадобі справедливості – неправильно. Це не означає, що ніяких претензій ні до кого пред’являти не слід. У принципі, люди повинні відповідати за свої вчинки, і якщо, скажімо, злочинець обірвав життя близькій мені людині, я вправі зробити так, щоб він був покараний. Це не суперечить християнству. Якщо лікар допустив помилку, яка призвела до смерті пацієнта, він теж зобов’язаний відповісти за свої дії. Але не варто метою подальшого життя вважати знищення цього лікаря. Якщо ви досягнете того, що він більше не зможе «лікувати» таким же чином інших хворих, цього достатньо. Бажання покарати того, хто вільно чи мимоволі винен у смерті близького, не повинно превалювати над усім іншим. Але в той же час і махати рукою і залишати все як є – теж зовсім не обов’язково. Треба знайти золоту середину.
– Отець Ігор, що б Ви сказали тим, хто зараз переживає біль втрати і ні в чому не може знайти втіхи?
– Говорити про горе і страждання завжди дуже ризиковано, щоб не вийшло фальшиво. Ми, священики, зустрічаємося з людьми, які сильно страждають – причащаємо вмираючих або прикутих до ліжка, чиї дні полічені. Багато слів, які я зазвичай кажу людям у горі, в цій ситуації не працюють. Легко говорити правильні слова про страждання, про смерть, коли тебе це особисто не стосується. Я часто з цим стикався – сидить перед тобою людина, а ти розумієш, треба їй сказати про терпіння, про те, що у кожного свій хрест, і на тому світі все буде добре. Але я мовчу, і не від того, що я в це не вірю, просто іноді відчуваєш, що зараз ти не маєш права про це говорити. Тому що у тебе все добре, а у людини погано. І вона тобі про це іноді не скаже прямо, але в очах її читається така думка: «Ось ти зараз тут зі мною поговориш, потім встанеш і підеш до своїх дітей, своєї сім’ї, а я буду тут лежати і мучитися».
Для себе я бачу шлях не в правильних словах стражденним, а в реальній допомозі. Моє завдання – допомогти зустрітися людині з реальним Христом. Тому що Христос, на відміну від мене, дійсно страждав. Він живе і діє серед нас.
І в цьому велика відмінність християнства від будь-якої іншої релігії. Адже жодна з них не знає Бога, який страждає. Всі релігії світу говорять про милість Божу, про те, що Господь добрий, що любить людину, але Бог для них – істота блаженна, Він не може страждати за визначенням, тому що страждання – знак якоїсь ущербності, якоїсь недосконалості, а Бог – це досконалий Абсолют. І тоді ми стикаємося з таким парадоксом, що Бог блаженствує, йому там добре, Він нас любить, але ж ми тут страждаємо і мучимося. І ось з цього протиріччя неможливо вийти, воно нерозв’язно. Тільки християнство говорить про те, що любов Божа настільки велика, що Господь Сам став Людиною, щоб страждати разом з людьми, і пройшов через страшні муки з любові до нас.
У Євангелії сказано: «Так возлюбил Бог мир, что отдал сына Своего единородного, чтобы всякий верующий в него не погиб, но имел жизнь вечную» (Ин. 3:16). Тому, коли Бог говорить людині, що треба в цьому житті пройти через страждання і смерть, Він має на це право. А якщо хтось скаже: «Господи, а Ти Сам пробував?», То Він відповість: «Так. Подивіться на хрест, на Голгофу. Я пройшов через все це».
Любов завжди означає співчуття. А співчувати здатний лише той, хто сам страждав. Ми повинні знати, що в будь-якому горі і нещасті, яке є на світі, разом з нами страждає і Ісус Христос. Чи лежу я знерухомлений в ліжку, чи мучуся від болю – разом зі мною страждає Христос, вмираю я – і разом зі мною вмирає Христос. Він завжди поділяє мою скорботу і мої страждання. Потрібно повірити в це. А якщо поки важко повірити, то хоча б задуматися над цим.
Загрузка...
