Всі знають, що відчай – супутник всіх людей, які переживають горе. Але деколи щира скорбота доходить до того, що в смерті близького починають звинувачувати Бога, перестають бачити вихід з важкої життєвої ситуації, не уявляють, як жити далі. Занепад духу, безнадійність призводять як до психологічних проблем, так і до духовних.
Справа в тому, що відчай – одна з найстрашніших пристрастей, тому що вона є прямим наслідком невіри або маловір’я. Це крайній ступінь зневіри. Якщо людина вірить в Бога і Його Промисел, то що б не трапилося, вона буде дякувати Господу і за скорботу, і за радість. Для віруючих все, що творить Господь, – благо, підтвердження тому – Святе Писання.
З людиною, яка впала у відчай, важко спілкуватися, до неї складно щось донести, так як вона не тільки замикається в собі, але і закривається від Бога в своєму невірстві. Їй неможливо допомогти до тієї пори, поки холод душі, що породжує зневіру, зовсім не вимучить її і їй не захочеться душевного і духовного тепла. Тільки прийшовши в храм і звернувшись до Бога, така людина зможе відчути полегшення і знайти сенс життя.
Але треба бути готовим до того, що духовне лікування буде довгим, бо відчай так швидко не проходить. На думку Церкви, кращий засіб зцілення – постійне спілкування з Богом через Святі Тайни, які дарують особливі радощі душі і будять найсвітліші почуття. Через них серце поступово відтає, у людини у скорботі відкриваються «духовні очі», що дозволяють побачити світ за межами горя.
Вибратися з безодні відчаю також допоможуть любов і турбота оточуючих. Але це зовсім не означає, що потрібно потурати всім пристрастям того, хто переживає горе, догоджати будь-якій його примсі і дозволяти робити все, що він забажає. Головне – зрозуміти і зігріти теплом своєї душі, ставитися по-доброму, проявляти терпіння і співчуття. Крім того, за того, хто перебуває в зневірі, необхідно молитися, просити для нього прощення у Бога. Від сили молитви близьких людей буде залежати, чи почнуться зміни в житті і душі людини, чи прийде вона до Бога, до Церкви і Порятунку.
Преподобний Серафим Саровський говорив: «Стяжи дух мирний, і тисячі поруч з тобою спасуться». Іноді просто достатньо побути поруч зі зневіреним, поговорити з ним про прості життєві речі, привести в храм, щоб він відчув, що світ не замикається на його біді, що на землі є любов і теплота. Це один із способів донести, що джерело Любові – Бог. Нехай Господа важко відчути в горі, але саме Він виводить нас з темряви і зігріває наші серця. Людина в зневірі не відчуває цього не тому, що Бога немає, а від того, що вона сама закрилася від Бога, як в сонячний день затуляються від сонця парасолькою. А Бог на всіх виливає Свою благодать – і на грішників, і на праведників. Все, що від нас вимагається, – відсунути парасольку свого горя в сторону, не замикатися на собі. Згадати, скільки в житті було (і буде ще!) ситуацій, коли Бог надавав нам допомогу і підтримку. Але ті, хто переживає горе, як правило, забувають про милості Господа, посилюючи тим самим свій стан. А треба б все пригадати і не зневірятися. Як тільки людина звернеться всією душею до Бога, погляне на Нього зі смиренням і лагідністю, закличе на допомогу, то обов’язково отримає те, що просить. І відчай почне танути, як лід від сонячних променів. Серце стражденного знову перетвориться на плодоносну і квітучу землю.
Розпач страшний і тим, що воно здатен приводити людей до суїциду або запускати програму повільного самознищення, втягуючи в алкоголізм або наркотики. Щоб цього не сталося, необхідно усвідомити, що в світі багато згорьованих, які відчувають той же біль душі або знаходяться в ще більш безнадійному становищі.
Не вірите? Тоді вирушайте в інтернат або будинок престарілих, пориньте в море самотності і болю. Ось де б зневіритися і впасти у зневіру. Але і тіні занепалого духу ви тут не зустрінете. Молитва, Святе Причастя і віра в Бога – ті рятувальні кола, які дають немічним і покинутим людям залишатися на плаву життя і сподіватися на краще.
А є і більш важкі випадки, але і в них часом знаходиться вихід. Наприклад, що б ви сказали родині, де вже четверо дітей, мати хвора на сифіліс, а п’ята дитина на підході. Що робити з вагітністю? Адже такою дитиною був Бетховен. Зважившись на аборт, його мати позбавила б людство генія. Це яскравий доказ того, що всі проблеми, які здаються нерозв’язними, насправді вирішуються Промислом Божим і приносять користь як самому потерпілому, так і його ближнім.
До прикладу, в нормальній багатодітній сім’ї народжується дитина-інвалід. І ось виявляється, що вона не випадково була послана Богом, бо навколо неї згуртувалися всі рідні. Ця дитина стала центром любові, об’єктом спільного болю і турботи. І страждання, яке спочатку здавалося страшним покаранням, обернулося Промислом Божим – рятівним і необхідним.
У листі духовної дочки преподобного Серафима Вирицького є така думка, що які б важкі випробування не випали, важливо зрозуміти, що послані вони від люблячого Бога для нашого спасіння. У кожного свій шлях, і веде нас цим шляхом Господь. Тому не потрібно впадати у відчай ні в біді, ні в скорботі, бо через них Бог наближає нас до Себе. І Він не жорстокий тиран, а люблячий Батько, ревниво піклується про кожного зі Своїх дітей.
Звідки ж тоді береться відчай? Ця пристрасть живе в нас, і час від часу підігрівається ворогом роду людського. Тому коли ми замикаємося в зневірі, відгороджуючись від Бога, то залучаємо до себе сили темряви, завдаючи тим самим шкоду не тільки власній душі, але й душі померлої людини, за якою горюємо.
Розпач вбиває молитовний дух, позбавляє нас духовної сили і зв’язку з покійним. Людина, яка знаходиться в розпачі не може молитися, тому що повністю розчинена у своєму болі. Їй навіть комфортний цей стан, тому і виходити з нього зовсім не хочеться.
Небезпечний відчай і тим, що нерідко його супроводжує хула на Бога: «Він відібрав! Яке Він мав право?!». Але ж якщо один відрікається від Господа, то як важко стає другому, який вже нічого не може зробити! Треба розуміти, що наші пристрасті і зневіра віддаляють покійних від Божественної розради. Де ж наша любов і жертовність? Де турбота і допомога? Один суцільний егоїзм.
Завжди простіше звинувачувати Бога, ніж виправляти себе. Виною всьому – наша духовна лінь. Кому хочеться ускладнювати своє життя і змушувати душу постійно трудитися: виконувати заповіді Божі, регулярно здійснювати молитву, дотримуватися посту? Але без цього неможливий порятунок і повернення до нормального життя, повного надій і планів.
Загрузка...
