– Нерідко після втрати близького рідні і друзі починають докоряти собі за те, що не змогли його вберегти, не встигли або не помітили можливості врятувати. Чим це викликано?
– Дійсно багато людей відчувають докори сумління від того, що не змогли запобігти смерті близького або були несправедливі до нього за життя. Їм здається, що якщо повернути час назад, вони поводилися б зовсім по-іншому. Звичайно це виражається в нескінченних питаннях самому собі: «Що, якщо б я прийшов до нього раніше?», «А якщо б він не полетів на цьому літаку?», «Що, якби ми не посварилися, і вона залишилася в той день вдома?». Така реакція на втрату цілком природна. Більш того, вона несе в собі позитивний момент, пом’якшуючи тягар втрати. В душі людини прийняття того, що сталося бореться з запереченням, тому вона і придумує нескінченні варіанти розвитку подій, які не привели б до трагічного результату.
Подібні питання викликані внутрішніми причинами, одна з яких – природне людське бажання контролювати події, що відбуваються в житті. Оскільки управляти всім навколо і тим більше передбачити майбутнє ми не в силах, то ситуації втрати змушують нас переживати як почуття власної безпорадності, так і відчувати провину перед померлим.
– Але ж буває, що почуття провини виникає без видимої причини, коли явних приводів для цього немає. За що ж себе засуджувати?
– За що завгодно: що не запобігли відходу близького з життя, а також прямо або побічно сприяли йому, за погане ставлення (образи, сварки, зради і т. д.), недостатню турботу або відсутність допомоги. Також ті, хто переживають горе, часто дорікають себе в тому, що мало говорили про свою любов, самі не просили вибачення або не хотіли пробачити рідну людину. Важкі спогади і неодноразове програвання випадків, коли вони були неправі по відношенню до померлого, тільки посилюють почуття провини.
Як правило, той, хто переживає втрату, неадекватно розуміє ситуацію і перебільшує ступінь своєї причетності до смерті. Це схоже на так зване «магічне» мислення, яке дуже розвинене у дітей, а у дорослих проявляється в критичних ситуаціях.
– Що це означає?
– Наприклад, якщо дружина інший раз шкодувала в душі, що пов’язала життя зі своїм чоловіком, і думала: «Хоч би він куди-небудь зник!», то, якщо чоловік несподівано помирає, їй може здатися, що думки і бажання «матеріалізувалися» , і провина в тому, що трапилося лежить на її совісті.
Іноді ті, хто переживає смерть близької людини, можуть вважати, що своїм поганим ставленням до неї (причіпками, незадоволенням, грубістю і т. д.) спровокували її захворювання і подальшу кончину. А якщо їм ще трапляється почути від когось докір типу «це ти загнав його в могилу», то тяжкість провини зростає.
– Чи може людина звинувачувати себе за щось ще, крім дійсної чи уявної причетності до смерті близького?
– Почуття провини може приймати найрізноманітніші форми. Так, психологи говорять про провину того, хто вижив – відчуття, що ми повинні були опинитися на місці померлого або не маємо право на життя, раз його вже немає з нами. Багато хто відчуває провину, пов’язану з почуттям полегшення від того, що близький помер. Однак це цілком нормальна і навіть очікувана реакція, особливо якщо той, хто пішов з життя, довго хворів або страждав перед смертю. Схожою за своїми ознаками є так звана провина радості, яка виникає через тривалий час після втрати. Вона пов’язана з тим, що після смерті коханої людини в житті її близьких знову з’являється щастя. До прикладу, таку провину може відчувати вдова, яка зустріла і покохала іншого чоловіка. У цьому випадку слід пам’ятати, що радість як така – це здорове переживання, знак того, що ми живемо повноцінним життям.
– Ми зараз говоримо про нормальну реакцію на втрату. Але нерідко почуття провини набуває хронічної форми, мучачи людини багато років.
– Так звана невротична провина – це стан, який набуває нав’язливої форми. Найчастіше її виникненню сприяє реакція оточуючих («Це ти його звела в могилу») або залежні, маніпулятивні відносини з самим померлим, який за життя часто повторював фрази на кшталт: «Своєю поведінкою ти мене в труну заженеш». Хронічне почуття провини, що сформувалося ще до смерті близького, після неї лише зростає.
Також в силу суспільних стереотипів ми схильні пов’язувати міру своєї скорботи зі ступенем нашої любові до померлого. Деякі люди всерйоз турбуються, що раз образ дорогої людини поступово стирається з пам’яті, то це свідчить про те, що він не був особливо дорогий. Але це зовсім не так.
Збільшенню і збереженню почуття провини може сприяти і ідеалізація покійного: коли власні недоліки здаються жахливими, а погані риси близького ігноруються. Відчуття своєї потворності на тлі «непорочного» образу того, хто пішов з життя, лише посилює страждання людини, яка переживає втрату.
– А як чинити в цьому випадку тим, хто хоче допомогти людині, яка переживає горе?
– Треба дуже м’яко й акуратно пояснити, що будь-які тісні взаємини не обходяться без розбіжностей, негараздів і конфліктів, оскільки всі ми різні і у кожного свої слабкості. Але ми повинні намагатися повернути втрачену радість життя, а не відгороджуватися від неї. Замість того щоб мучити себе звинуваченнями, краще шанувати пам’ять близького в своєму серці і, прийнявши те, що трапилося, жити далі. Якщо людині, яка переживає горе, не вдається впоратися з почуттям провини довгий час, може знадобитися допомога фахівця-психолога.
Загрузка...
