Перше питання, яке задають собі люди, які потрапили в таку ситуацію: «Говорити чи не говорити?» Здається, що кількість «за» та «проти» однакова. Біль втрати близької людини і турбота про дитину диктують рішення «не говорити, приховати, не хочу, щоб малюк відчував такі ж жахливі почуття, як і я». Насправді це не здоровий глузд, це мало усвідомлювана малодушність шепоче: «Навіщо говорити? Мені так погано зараз, нікому подбати про мене в такій біді, а якщо я скажу – мені доведеться зіткнутися з непередбачуваною реакцією дитини, яку я боюся. І замість того щоб бути з собою у своєму горі, мені доведеться дбати не про свої почуття, а про її. Мені це важко, я не впораюся, не хочу, не буду».
Якщо усвідомити ці таємні прагнення власної душі сховатися від ще більшого горя і болю, то зрозуміло, що первинне рішення скрити, приховати від дитини правду про смерть близького, вкрай невірне і, більш того, небезпечне. Дитина до 6 років формує свою життєву позицію і своє ставлення до світу і інших людей. Вона не розуміє, куди поділася мама, чому всі навколо про щось шепочуться, починають ставитися до неї по-іншому, жаліють, хоча вона не змінювала поведінки і не хвора.
Діти дуже інтуїтивні. Вони бачать, що у дорослих «щось не так», мами поруч немає, на її питання про неї відповідають щось незрозуміле (поїхала, захворіла і таке інше). Невідомість викликає страх. Дитина в такій ситуації може прийняти два діаметрально протилежні рішення:
1. Я поганий, тому мама мене кинула, я недостойний (життя, задоволень, радості, іграшок і т. п.)
2. Мама погана, тому що вона мене кинула. Раз зі мною так вчинила найближча людина, отже, неможна довіряти нікому в цьому жахливому світі.
Між цими полюсами – тисяча варіантів рішень, які формують негативне ставлення до себе, близьких, життя, низьку самооцінку, ненависть, гнів, образу.
Тому, як би не було боляче, повідомити дитині про смерть близької людини потрібно відразу. Якщо зробити це потім («я скажу після похорону, після поминок, після жалоби …»), запізніле повідомлення може народити образу на близьких, що залишилися («вони мені не довіряють, інакше б одразу сказали»), гнів («як він міг приховати, він же батько, а я його любив!»), недовіра («раз мені не сказали про це близькі люди, значить, всі навкруги ошукують мене і нікому довіряти не можна»).
Хто ж повинен говорити з дитиною про смерть? Звісно, найближчий з рідних, що залишилися, той, кому дитина більш за всіх довіряє, з ким зможе розділити своє горе. Чим більше віри і підтримки знайде дитина у цієї людини, тим краще буде проходити її адаптація до нової життєвої ситуації (без мами, чи тата, або дідуся, чи братика).
Діти 3-6 років вже щось знають про смерть, але погано уявляють собі саму смерть. Володіючи «чарівною» уявою, ще не знаючи достовірно, як влаштований світ, дитина в цьому віці вважає, що з ним або з його близькими цього не трапиться. Залежність від батьків в цьому віці формує страх, тому необхідно говорити про смерть близького дуже тактовно, спокійно, в доступній для дитини формі. Необхідно бути готовим і прийняти будь-яку емоційну реакцію дитини на це повідомлення, відповісти на всі її питання.
Крім того, дуже важливо відразу пояснити всі аспекти смерті, які можуть викликати у дитини страхи або почуття провини. Якщо смерть сталася в результаті хвороби, пояснити, що не всі хвороби призводять до смерті, щоб потім, захворівши, дитина не боялася померти. («Бабуся сильно хворіла, і лікарі не змогли її вилікувати. Давай згадаємо, ти ж хворів у минулому місяці і одужав. І я хворів(ла) нещодавно, пам’ятаєш? І теж одужав (одужала). Так, існують хвороби, від яких ще немає ліків, але ж ти можеш вирости, стати лікарем і знайти ліки проти найнебезпечнішої хвороби».) Якщо смерть сталася в результаті нещасного випадку, потрібно пояснити факт смерті, не звинувачуючи в ній нікого.
Щоб у дитини не з’явився страх втрати близьких, що залишилися, потрібно сказати їй, що інші хочуть жити довго і не хочуть залишити її одну. («Так, мама померла, але я хочу жити дуже довго, я хочу бути з тобою весь час, я буду піклуватися про тебе, поки ти не виростеш. Не бійся, ти не один».)
Дорослий повинен блокувати почуття провини, яке виникає у дитини. («Ти не винен, що мама померла. Як би ти не поводився, це все одно б сталося. Тож давай краще поговоримо про те, як нам жити далі».) Саме тут доречно дати дитині зрозуміти, що зараз дуже важливий момент для переоцінки відносин з близькими, що залишилися. («Ти дуже любив тата, і я не зможу тобі його замінити, але я дуже постараюся надавати тобі таку ж саму підтримку, як це робив він»; «Ти завжди довіряла свої секрети тільки мамі. Я не зможу замінити її в цьому. Але я дуже хочу, щоб ти знала, що можеш розповісти мені про будь-які свої труднощі, і я допоможу тобі. Ти не одна, ми разом».)
У подібній розмові, як би не було це боляче, дорослий повинен прийняти будь-які емоції дитини, які виникли у зв’язку зі смертю близької людини. Якщо це смуток – його необхідно розділити. («Мені теж сумно від того, що бабусі більше немає з нами. Давай подивимося фотографії і згадаємо, якою вона була».) Якщо гнів — дати дозволити йому виплеснутися. («Я б на твоєму місці теж жахливо розсердилася, що тато помер. На кого ти сердишся? Адже тато не винен в цьому. Чи допоможе твоя злість тому, що відбулося? Давай краще поговоримо про тата. Що б ти хотіла зараз йому сказати? Що б він сказав тобі у відповідь?») Якщо вина – пояснити, що він не винен. («Ти сварився з братиком, але помер він не від цього. Добре, ти шкодуєш про це. Але не твоя поведінка стало причиною його смерті».)
Якщо дитина занадто мала, і її словниковий запас невеликий, можна запропонувати йому намалювати своє почуття (горе можна переживати і так, як би дивно це не здавалося). Наприклад, страх може бути чорним, смуток – синім, образа – зеленою, гнів – фіолетовим. Головне, щоб дитина зрозуміла, що вона не самотня і має право на вільне вираження почуттів, які будуть прийняті його близькими.
Не можна говорити дитині про те, що вона повинна або не повинна відчувати і як вона повинна чи не повинна виражати їх. («Не плач, мамі б це не сподобалося»; «Ти вже дорослий, щоб плакати»; «Бідна сирітка, тепер тобі буде дуже погано»; «Ти не повинен грати, адже дідуся немає більше з нами».) Говорячи подібні речі , ми «програмуємо» дитину на прояв почуттів, які вона насправді не відчуває. Вона може вирішити для себе, що справжні почуття – це погано, їх необхідно придушувати, а демонструвати оточуючим лише бажану поведінку. Подібне рішення може призвести до емоційної холодності у дорослому віці.
Ні в якому разі не можна забороняти дитині проявляти свої емоції горя. («Ти не повинен плакати, іди, пограй, щоб не думати про це».) Непрожиті почуття горя – основа для психосоматичних захворювань в більш пізньому віці.
Також небезпечно «завантажувати» дитину своєю і емоціями. Істерики рідних, їх «заглиблення у себе», надмірно виявлена жалість можуть налякати («Бабуся так кричить – значить, смерть – це щось дуже страшне»), примусити відчути себе непотрібною («Мама весь час плаче про тата, але ж у неї ще є я. Значить, я їй не потрібна»). Не можна програмувати подальше життя родини без радості і щастя. («Твоя сестра померла, тепер ми ніколи не будемо щасливі, як раніше».)
Не можна вільно чи мимоволі використовувати образ померлого для формування у дитини бажаної для дорослих поведінки. («Не пустуй, мама зараз дивиться на тебе «звідти» і засмучується»; «Не плач, тато завжди вчив тебе бути справжнім чоловіком, йому б це не сподобалося».)
Дитина повинна не тільки почути, але й відчути, що вона не одна, поряд з нею людина, яка розділяє його почуття. Не потрібно ховати свої емоції від дитини, навпаки, про них теж можна і потрібно говорити. («Я теж дуже сумую про маму. Давай поговоримо про неї»; «Я плачу, тому що мені дуже погано. Я думаю зараз про те , що тато помер. Але я не завжди буду сумною, і ти не винен в моєму смутку. Горе рано чи пізно проходить».)
В цей момент дуже важливо зорієнтувати дитину на активність, розповівши, що вона може допомогти померлій людині, не роблячи при цьому з покійного «всевидюче око» («Мама зараз на небі і дивиться на тебе, отже поводься добре» ), а пояснити, як наші справи на землі можуть допомогти близькому, який пішов з життя. Якщо дитина знайома з основами Православ’я, це простіше, оскільки вона вже чула про душу і про те, що трапляється з нею після смерті.
Якщо ні – у доступній формі розповісти малюкові, що коли людина вмирає, залишається душа, яка протягом перших трьох днів прощається з усім тим, що було їй дорого за життя, наприклад з рідними та близькими. Три дні душа поруч з нами, тому за християнським звичаєм і похорон призначений на третій день, коли душа «відлетить». До дев’ятого дня за велінням Бога душа людини споглядає красу раю і пекельні безодні. Після цього, аж до сорокового дня, душа проходить випробування (митарства), в яких обговорюється кожна справа, слово і навіть помисел людини при житті. Причому за людину свідчать Ангели, а проти — біси. Від того, як душа пройде цей іспит, залежить її доля. І в цей момент дуже важлива молитва за померлу, це може надати підтримку душі на такому «попередньому» суді.
Творячи молитву за померлого, дитина допомагає його душі. В той же час в думках вона поруч з ним, вона може відчувати себе людиною, яка піклується про того, кого немає. Дитина при цьому стає більш дорослою, відповідальною. У цей час дитина може усвідомити, що смертю життя не закінчується, що її добрі справи і вчинки дають душі близької людини радість в іншому, вічному житті. Це розуміння знижує страх смерті у дітей.
При розповіді про смерть з релігійної точки зору важливо не зробити помилку, створивши образ «страшного Бога». («Бог забрав маму, тепер їй там краще, ніж тут».) У дитини може з’явитися страх, що його теж «заберуть». Про те, що «там» краще », – теж незрозуміло для дітей. («Якщо «там краще», то чому всі плачуть? І якщо смерть краща за життя – навіщо тоді жити?»)
Також не варто говорити що «дідусь заснув назавжди», «тато назавжди від нас пішов». Діти мислять дуже конкретно. Такі слова можуть спровокувати страх сну (засну – значить помру), страх втрати близької людини (мама пішла в магазин – вона теж може піти назавжди, померти).
Отже, що і як можна і потрібно говорити серед усіх цих «не можна»?
Виберіть місце, де Вас не будуть турбувати і потурбуйтеся про достатню кількість часу на розмову. Говоріть правду. Якщо смерть викликана хворобою, про яку дитина знала, почніть з цього. Якщо це нещасний випадок, розкажіть, як це сталося, можливо, починаючи з моменту, коли дитина розлучилася з цим родичем. («Ти бачив як вранці тато поїхав на роботу …»). Вам теж важко в цей момент, але заради дитини потрібно набратися мужності і надати допомогу їй. Слідкуйте за її реакціями, реагуйте на її слова і почуття. Будьте добрими і чуйними, наскільки це можливо для Вас в цій ситуації. Розкажіть про свої відчуття, не демонструючи їх. Дайте зрозуміти і відчути, що Ви поруч, Ви не залишите її. Скажіть про те, що померлого замінити ніхто не зможе, але Ви допоможете заповнити утворену порожнечу, наскільки це можливо. Розкажіть дитині, як буде відбуватися похорон, що відбувається з душею. Навчіть молитися за померлого. Пообіцяйте, що Ви будете поруч і що їй можна говорити про все: про страхи, відчуття провини, гніву. Будьте готові розділити з дитиною будь-які почуття.
Смерть близького родича – велике горе для всіх членів сім’ї. Саме від дорослих, від їх підтримки і співчуття залежить, наскільки ця втрата буде болючою для дитини. Доброта до дитини, прийняття її почуттів та емоцій, дозвіл «не брати на себе провину за цю смерть», заповнення місця, яке займав той, хто пішов, в житті дитини, допоможуть малюкові прожити горе без психологічних «ускладнень».
Якщо Ви не маєте сили говорити з дитиною про смерть близької людини — негайно зверніться до служби психологічної допомоги (особисто або по телефону), Вам нададуть необхідну підтримку.
Загрузка...
