– Чи можемо ми якось допомогти людині, яка переживає смерть близького?
– Найголовніше для оточуючих – зрозуміти, що кожен з нас має право горювати по-своєму, так, як йому комфортно. Тільки треба не забувати стежити при цьому, щоб справа не дійшла до інфаркту або суїциду. Нехай людина тужить, як душа просить. Дайте їй простір, безпечний простір, щоб вона змогла наплакатися досхочу, бути печальною, скорботною. Не намагайтеся приглушити переживання горя або перевести його на «запасні шляхи». Інакше це може призвести до соматизації – переживання психологічного стресу на фізіологічному рівні, коли людина скаржиться на різноманітні болі і неприємні відчуття, а ніякого конкретного захворювання виявити не вдається.
– А як це?
– Коли людина не допускає зовнішнього вираження своїх емоцій, прагне зберігати незворушність, змушує себе бути мужньою або боїться здатися слабкою, то рано чи пізно це закінчується плачевно. Деколи справа доходить до психічних розладів.
Щоб як слід пережити втрату, потрібно пройти всі стадії горя, не гальмуючи і не прискорюючи процес, незважаючи на те, що деякі етапи дуже болючі і страшні. Як правило, процес переживання горя триває близько двох років.
Перший рік – найважчий, другий теж не легше – в цей час відбувається перевірка всіх основних віх минулого року, доводиться переживати все заново, тільки вже на іншому рівні. У більшості випадків через два роки життя повертається в колишнє русло: вдови можуть виходити заміж, народжувати дітей, якщо до цього втратили дитину.
У цей час померлий займає в душі рідних своє нове місце, саме як людина, яка пішла. Ні, його не забувають, просто з ним встановлюються відносини як з людиною, яка перебуває там, звідки не повертаються. Але це все одно відносини, невидимий зв’язок, тому згадувати про втрату завжди боляче і гірко.
Найважче переживати смерть дітей – батьки не просто втрачають близьку людину, з нею вмирає велика частина їх душі. Ось чому і через два роки після втрати легше ніяк не стає. Теж стосується і смерті улюблених чоловіка або дружини.
– Два роки – досить значний період життя. Адже для людини в горі навіть два дні, не те що два місяці, нестерпно важкі?
– Коли до мене звертаються люди, які переживають горе, я чесно кажу, що «добре» настане не скоро, до того ж це буде зовсім інше, не схоже на колишнє «добре», так як минулого не повернути. Але треба потерпіти, перехворіти, перестраждати. Не дарма ж у всіх основних релігіях критичними вважаються приблизно однакові терміни після смерті: 9-10 днів. У цей час потрібно бути особливо уважними з тими, хто поніс втрату, щоб не сталося нової трагедії.
– А що потрібно робити оточуючим, щоб людина правильно і без ускладнень пережила горе?
– Одного разу після одного теракту я стала свідком такої сцени: жінка, яка напевно не знала, загинули чи ні її дорослі діти, по мобільному отримала страшну звістку, що їх тіла виявлені в морзі.
Її реакція на повідомлення було абсолютно правильною, просто ідеальною в плані переживання горя: вона стала голосити, що є сили. Рідні кинулися до неї, взяли її під руки і хотіли відвести. З того, що відбувається було абсолютно ясно, що ця родина збирається вижити, виростити онуків, гідно поховати загиблих і жити довго і щасливо. Але тут до жінки кинулися натовпи психологів, схопили її за руки і за ноги і почали пхати їй таблетки. Жінка злякалася, що щось не те зробила, замовкла, у неї посиніли губи, в цей момент я зрозуміла, що інфаркту їй не уникнути.
Так робити не можна. Людина горює так, як може. Не позбавляйте її цього права. Якщо хоче просто сидіти, дивлячись перед собою, не заважайте, тільки періодично перевіряйте пульс – чи жива вона. При необхідності принесіть чай або каву. І все.
– Але як можна спокійно реагувати, коли людина кричить від горя?
– А це особисті труднощі оточуючих, що вони чогось там не можуть. У жінки загинули діти, і вона робила те, що їй потрібно. Якби вона кинулася всіх бити, звичайно, довелося б її ізолювати. Але ж вона нікого не чіпала. А її напхали заспокійливими, не дали горю вийти назовні, створивши тим самим підґрунтя для серйозних проблем у майбутньому.
Хтось, почувши про загибель близьких, мовчки втрачає свідомість. І що в цьому страшного? Це ж захисна реакція, вона допомагає людині переживати горе. А психологи зі своєю «любов’ю» і «турботою» в такі моменти більше шкодять. Їх підтримка та поради знадобляться, але пізніше, коли людина почне усвідомлювати, що відбулося насправді, і вирішувати, як жити далі.
– А як довго триває період гострого горя?
– Впродовж перших шести місяців тим, хто втратили близького, погано майже весь час. Наступні півроку горе «накриває» часто, але не постійно, на другий рік – уже рідше.
– І як у цей час потрібно поводитися з людиною, яка переживає горе?
– Бути чуйним і уважним, щоб вловлювати моменти, коли людині справді погано і вона потребує нашої допомоги. Не обтяжувати її турботою і гіперопікою, особливо якщо їй це неприємно. Не треба думати, що раз трапилося горе, то тепер ви повинні проявити всю ніжність, яку не віддавали довгі роки. Часом це викликає роздратування і неприязнь.
Горе потрібно вміти розділяти, для цього десь слід промовчати, в якийсь момент разом поплакати. Добре б запропонувати якусь суміжну сферу для діяльності, яка вам обом може бути цікавою.
Не слід переконувати, що скоро стане добре – адже цього не трапиться. А ось говорити: «Потерпи, з часом стане легше» – можна. Уникайте слів «Я тебе розумію», тому що ніхто не розуміє. Краще висловлюватися так: «Я можу собі уявити, наскільки тобі погано. Коли у мене помер батько, я не знала, куди подітися від болю».
– А переживання і страждання іншої людини обов’язково пропускати через себе?
– У таких випадках відбувається те, що називається «резонансна травма» – коли чужий біль, посилюючись в кілька разів, стає власним болем. У цьому стані ви ні втішити, ні підтримати того, хто переживає горе, вже не можете. Вам самому потрібна допомога. Тому – рішення за вами, але ви нікому нічого не зобов’язані.
– Але як же? А якщо людина взагалі не хоче нічого чути про чужу трагедію, невже вона не повинна відчувати себе винуватою за жорстокість і байдужість?
– А в чому вона винна? Може, це її психологічний захист від страху смерті. До прикладу, я вже давно навчилася припиняти спроби користуватися собою і «вішати» на себе всі прикрощі та біди. Якби я цього не зробила, невідомо, що б зі мною було.
Я сама не завжди готова співчувати, якщо не знаю, як це робити. Коли у моїх знайомих помер 45-річний родич, і мені треба втішати його 90-річну матір, я була в замішанні, і так і не змогла знайти потрібні слова.
Звичайно, треба спробувати взяти чуже горе на себе, розмірковуючи про те, що б ви відчували, якби таке трапилося у вашому житті. Але захоплюватися цим не слід, правильніше розміряти свої сили і не доводити себе до такого стану, щоб вам самим була потрібна допомога.
– А можна на похорон не ходити, якщо при вигляді труни, вінків стає погано?
– Якщо похорон такий нестерпний, не треба себе примушувати. Людина робить те, що для неї природно, і засуджувати її за це неправильно.
Загрузка...
